Право на шанс - Олена Гриб

– Цікаво, як ти про це дізнався? – пробурмотіла я. – Жах… Для мене Ів була кимось на кшталт тітоньки, до якої треба на «ви» звертатися…

– Запитав, – хмикнув Чиж. – Розумієш, до чого я веду?

– Справа не в роках, а в поведінці?

– У житті. Ів з дитинства була головою сім’ї, а Артан – молодшим сином.

– А я?

Він промовчав, і його стриманість мені вельми не сподобалася. Егоїстка до глибини душі – так мене характеризував демон. В якомусь сенсі мені лестили ці слова. Бути егоїсткою в моєму розумінні означало ставити свої інтереси понад усе, йти до мети, незважаючи ні на що, знати ціну собі й іншим. Це допомагало вижити.

– Не факт, що ваш головний нишпорка поклав око на Ів, – повернулась я до попередньої теми. – Можливо, він не захотів скандалити в присутності сторонніх.

– Він розмовляв із нею.

– І?

– Жінок, з якими він будь-коли розмовляв на рівних, можна порахувати на пальцях, причому всі вони – його близькі родички.

– Це у вас професійний заскок такий? – засміялась я. – Пам’ятається, про Зарлата теж казали щось таке, начебто він вважає жінок породженням Чорного Дракона. А теперішній тавеннський чистильник… Він який? Пихатий титулований старець? Знатний синочок? Столичний підлабузник? Чи фанатик як Зарлат?

Чиж знову промовчав, і у мене зародилися недобрі передчуття.

– Чому ти вважаєш, що його інтерес до Ів обернеться неприємностями? Можливо, для неї так буде краще.

«І для нас теж», – на щастя, я не вимовила це припущення вголос.

– У нього є сотня золотих, – похмуро підтвердив Чиж – Причому не одна.

– І він готовий їх витратити? – ахання прозвучало голосніше, ніж хотілося. – Тоді в чому річ? Впливові багачі на дорозі не валяються!

– Їй не потрібен кат!

– Сказав майбутній можливий кат, – глузливо додала я. – Гаразд, не забудь. То в чому, власне, проблема? Якщо Ів проти, нехай скаже «ні», та й усе.

– Хотів би я подивитися на того, хто посміє відмовити Зарлату!

«Забув? Сам же колись став у нього на шляху!» – закрутилося на язику.

Потім до мене дійшло…

– Зарлат?! Той самий? Чого ж ти мовчав раніше?! Якщо він зацікавився Ів, то напевно зацікавиться і її оточенням! Рано чи пізно він наткнеться на мене! Він впізнає мене! Впізнає?!

Чиж глибоко зітхнув. Його спотворене шрамами обличчя, на яке я вже могла дивитися без здригання, було порожнім і водночас неймовірно сумним. На ньому не залишилося жодної знайомої риси. Навіть очі не світилися тим пустотливим запалом, що змушував гордовиту княжну прилипати носом до вікна.

– У тебе так багато сивого волосся, Чижику… Не переживай. Якщо кат набридатиме, ми нашлемо на нього Мелу, і в її колекції стане на одну сову більше. Ну чи ви обміняєте мене на свободу.

Ось тут і зародилася наша сварка. Я почула багато різних слів про себе, свою поведінку, ставлення до людей… Не заперечуватиму, всі вони були правдиві, і раніше точно такі ж промови виголошував Ферн, але в устах нишпорки це звучало значно дошкульніше.

Якщо демон повчав мене як неслухняну дитину, то Чиж звертався до дорослої людини. Чи була різниця? Ще й яка! Ферн, благодушно (часом не дуже) посміюючись, вказував на мої недоліки, а зараз я бачила лише осуд.

Варто цінувати тих, хто бере участь у моїй долі? Не розкидатися необґрунтованими звинуваченнями навіть жартома? Розрізняти друзів і ворогів? Хоч іноді думати про щось, окрім власної персони? Не рівняти всіх по собі?

Я слухала, скрегочучи зубами, і не знаходила досить переконливих заперечень. Чиж мав рацію, і це дратувало гірше за звичайну лайку. До того ж я почувалася зрадженою.

Той, хто колись поставив моє життя вище за своє, позбувся ілюзій. Для нього я вже не була казковою принцесою, заради якої не страшно кинутися у вогонь і в воду. Він знав, хто я, знав, яка я, і знав, чого від мене чекати. Йому подобалась інша – жінка, яку я й за повноцінну людину не вважала. Він знову збирався зупинити тавеннського чистильника. Хіба це не зрада?!

Тому тепер, тремтячи біля холодного вікна і згадуючи недавню сутичку, я ненавиділа весь світ. І себе. Особливо себе.