Танок драконів - Джордж Мартін

Попереду, на східному узбережжі, де Білий Ніж розтинає вузьку затоку, постали побілені мури Білої Гавані. Відтоді як Давос був тут востаннє, з дюжину років тому, місто дещо укріпили. Мол, який розділяв внутрішню й зовнішню частини гавані, зміцнили довгим муром тридцять футів заввишки й майже милю завдовжки, з вежами через кожні сто ярдів. З Тюленячої скелі, де колись були самі руїни, здіймався дим. «Добре це чи погано, залежить від того, на чий бік пристане лорд Вайман».

Давос завжди любив це місто — ще відтоді, як уперше приплив сюди юнгою на «Ріннєкоті». Невелике порівняно зі Старгородом чи Королівським Причалом, місто було чисте і добре впорядковане, з широкими та прямими брукованими вулицями, на яких важко було загубитися. Муровані будинки всі були побілені й накриті гостроверхими темно-сірими лупаковими дахами. Роро Угорис, старий химородний шкіпер «Ріннєкота», любив повторювати, що розрізняє порти за запахом. Міста — як жінки, наполягав він: у кожного свій унікальний аромат. Старгород квітне, як напахчена вдовиця. Ланіспорт пахне, як доярка, свіжа і проста, з димком у косах. Королівський Причал смердить, як немита повія. А у Білої Гавані дух різкий і солоний, а ще трохи рибний. «Так має пахнути русалка,— казав Роро.— Це місто пахне морем».

«Це й досі так»,— подумав Давос, але відчувався і торф’яний димок, яким тягнуло з Тюленячої скелі. Морська скеля вивищувалася на підступах до зовнішньої частини гавані — крута і сіро-зелена, вона стриміла на п’ятдесят футів над водою. Верхівку увінчувало коло обвітрених валунів — городище перших людей, яке сотні років стояло безлюдне й покинуте. Тільки нині воно вже не безлюдне. Давос побачив скорпіони і вогнемети, поміж яких прозирали арбалетники. «Там, нагорі, мабуть, холодно й вогко». В усі попередні рази, коли він тут бував, унизу на потрощеному камінні грілися на сонечку тюлені. Коли «Ріннєкіт» виходив з Білої Гавані, Безокий Байстрюк завжди змушував Давоса їх рахувати: що більше там тюленів, казав Роро, то успішнішою буде подорож. Нині тюленів не було. Їх відлякали дим і солдати. «Для людини мудрішої це була б засторога. Була б у мене клепка, я поплив би з Саладором. Повернувся б на південь, до Марії і синів. На королівській службі я втратив чотирьох синів, а п’ятий мій синок служить у короля зброєносцем. Невже я не маю права леліяти тих двох, що мені лишилися? Я так давно з ними не бачився!»

У Східній варті чорні брати казали, що Мандерлі з Білої Гавані не дружать з Болтонами зі Страхфорту. Залізний трон підвищив Руза Болтона до хранителя Півночі, тож цілком резонно для Ваймана Мандерлі було би присягнути Станісові. «Білій Гавані самій не встояти. Лордові Вайману король Станіс потрібен не менше, ніж Станісові — Вайман». Принаймні так здавалося у Східній варті.

Але у Сестритоні ці надії розвіялися. Якщо лорд Борел не помиляється і Мандерлі хочуть приєднатися до Болтонів і Фреїв... ні, Давос про це навіть думати не воліє. Скоро він усе довідається. Він тільки й сподівався, що приплив не запізно.

«Мур на молі приховує внутрішню частину гавані»,— збагнув Давос, коли «Потішна повитуха» почала спускати вітрило. Зовнішня гавань була більша, але у внутрішній стояти на якорі краще, бо з одного боку захищає міський мур, з другого — громаддя Вовчого Лігва, а тепер ще й мур на молі. У Східній-варті-на-морі Котер Пайк казав Давосові, що лорд Вайман будує військові галери. Можливо, за цими стінами ховається два десятки кораблів, тільки й чекаючи команди виходити в море.

За товстими білими міськими мурами, на пагорбі, височів бундючний білий Новий замок, увінчаний високими статуями Сімох. Мандерлі, яких витіснили з Розлогів, принесли з собою на Північ свою Віру. В Білій Гавані є і богопраліс — задумливе плетиво коріння, віття і каміння, замкнене за чорними стінами Вовчого Лігва, старовинної фортеці, яка нині править за в’язницю. Та переважно тут нині верховодять септони.

Повсюди майорів тритон дому Мандерлі — на вежах Нового замку, над Тюленячою брамою, уздовж міських мурів. У Східній варті північани запевняли, що Біла Гавань ніколи не зрадить присяги Вічнозиму, однак Давос не бачив і натяку на деривовка Старків. «Левів також не видно. Лорд Вайман ще точно не присягнув королю Томенові, а то підняв би його штандарт».

На причалах мурашилися люди. З пришвартованих уздовж рибного ринку човнів розвантажували улов. Угледів Давос і три річкові судна — довгі та стрункі, міцно збудовані, щоб витримувати стрімку течію і кам’янисті бистрини Білого Ножа. Але Давоса більше цікавили морські судна: пара караків, таких самих побляклих і пошарпаних, як і «Потішна повитуха»; торгова галера «Штормова танцівниця»; коги «Зухвалий магістр» і «Ріг достатку»; браавоський галеас, який вирізнявся фіолетовим облавком і такими самими вітрилами...

...а далі — бойовий корабель.

Усі Давосові надії враз померли, мов ножем прошиті. Облавок корабля був чорно-золотий, носова фігура — лев зі здійнятою лапою. На кормі, попід розмаяним прапором з гербом малолітнього короля Залізного трону, виднілася назва — «Зорелев». Рік тому Давос ще не зміг би прочитати цього напису, але на Драконстоні мейстер Пілос трохи навчив його грамоти. Та цього разу Давос не отримав задоволення від читання. Він молився, щоб галера згинула в тому самому штормі, що майже зруйнував Саладорів флот, але боги не дослухалися. Фреї вже тут, і Давосові доведеться з ними зустрітися.

«Потішна повитуха» пришвартувалася до обшарпаного дерев’яного причалу в зовнішній гавані, подалі від «Зорелева». Поки команда закріплювала кінці до паль і спускала трап, капітан неквапом підійшов до Давоса. Касо Могат, напівкровка з вузького моря, народився від сестритонської повії та китобоя-ібенця. Всього п’ять футів на зріст, страшенно волохатий, він фарбував чуприну й бакенбарди в зеленкуватий колір моху, тому нагадував пень, узутий у жовті чоботи. Попри зовнішність, з нього був добрий моряк, хоч як капітан він зі своєю командою поводився дуже суворо.

— Скільки вас не буде?

— Щонайменше цілий день. Може, й довше.

Давос звик, що лорди полюбляють змушувати чекати. Він підозрював, робилося це для того, щоб відвідувач понервувався, а ще щоб показати свою владу.

— «Повитуха» затримається тут на три дні. Не довше. Мене почнуть шукати в Сестритоні.

— Якщо все піде добре, може, я до завтра вже й повернуся.

— А якщо все піде погано?

«Може, взагалі не повернуся».

— Не чекайте на мене.

Коли він спускався трапом, на борт піднімалося двоє митників, але жоден з них і не глянув на Давоса. Вони прийшли побачитися зі