Ключ від Королівства - Марина та Сергій Дяченко
— Але, — у мене раптом затряслися коліна, — я ж нічого не вмію. І з чого ви взяли… Це через той випадок на зупинці, так? Та я після того намагалася знову це зробити, проте нічого не виходило. Навіть якщо я маг, я… у мене не вийде. Мені ж тільки тринадцять! Може, потім, коли я подорослішаю…
Я говорила й говорила, а вуха в мене палахкотіли все сильніше й сильніше. Мені хотілося закопатися в пісок, що був під ногами. Ліпше б Оберон ніколи мене не зустрічав, ліпше б не приводив у Королівство, тоді б я так не осоромилася. Цю мить я згадуватиму, мабуть, до старості — яка я була боягузка й дурепа…
Оберон витягнув щось із ящика столу й підкинув на долоні. Я відводила погляд від його очей, проте на руки глянула — він тримав здоровенний кинджал із тонким лезом.
І наступної миті, майже не замахуючись, метнув кинджал у мене!
Вістря було спрямоване просто в моє ліве око.
І як я примудрилася не забруднити штани? Чесно кажучи, ще трохи — і стала б моя ганьба невідворотною…
А так — я просто заволала, як скажена, й відштовхнула цей триклятий кинджал… Я так і не зрозуміла чим. Кинджал на мить завис прямо перед моїм обличчям, а потім акуратненько розколовся вздовж, на дві половинки: праву й ліву. І обидві половинки кинджала беззвучно впали в пісок біля моїх ніг.
У мене мурашки пробігли з голови до п’ят, і в голові щось стислося. Може, це мізки мої курячі поменшали.
— А ти кажеш, не виходить, — дуже серйозно зауважив Оберон. — Вроджені дані в тебе хороші. Та якщо не розвивати — так і зникнуть років до вісімнадцяти.
Я подумала: може, зненавидіти його на все життя? Заридати? Чи нехай додому негайно повертає?
Я не заплакала. Тільки запитала з докором:
— Ви ж могли мене вбити?
— Нісенітниця, — він навіть посміхнувся. — Поглянь…
Оберон витягнув із ящика ще один кинджал і, перш ніж я встигла злякатися, метнув просто в бридку маску. Мить — і кинджал знову в його руці. Я не встигла зрозуміти, як це сталося, однак маска висіла неушкоджена, така ж огидна, як і раніше.
— Це такий кинджал?
— Ні, це я так кидаю… І ти так зможеш. Коли навчишся.
— Правда? А що ще можуть маги?
— Утихомирювати чужий гнів. Чути й бачити потаємне. Відчувати небезпеку. Будувати повітряні замки. Літати. Вбивати поглядом. Залежить від ступеня майстерності.
Я замислилася. І мені страшенно захотілося навчитися… ні, не вбивати поглядом. Хоча якщо згадати Зайцеву, то це було б дуже до речі. Захотілося літати — так захотілося, що пучки пальців засвербіли і, здається, я навіть стала трішечки легшою.
— Обероне…
— Так?
— Якщо я дам згоду йти з вами, ви потім повернете мене додому?
— Як тільки влаштуємося на новому місці. Один крок — і ти вдома. Та й по всьому.
— А якщо, — я затнулася, — якщо я передумаю… в дорозі? І захочу повернутися?
— Не вдасться. Ми можемо ходити між світами тільки тоді, коли вони існують і усталені. А мандрівне Королівство — нестабільна структура. Тож краще і не намагатися.
— А, — у роті в мене пересохло, — мандри… це… як довго?
Він знизав плечима. Мовляв, з якого боку подивитися. Чи не занадто довго доводиться тебе вмовляти?
Я уявила собі: один крок — і я вдома. Там зима, сніг іде. Можна взяти санки, з’їхати з гірки… Повернутися додому, отримати прочуханку за контрольну з алгебри… І за невивчені уроки… І за невитертий пил… І так жити, жити і знати, що була в Королівстві й сама — сама! — від нього відмовилася.
А головне — знати, що Оберон мене зневажає.
З іншого боку, я ж потім повернуся в той же самий час. У ту ж мить. І встигну покататися на санках, отримати прочуханку… І зустріти Новий рік…
— Обероне…
— Так?
— А ви вмієте вбивати поглядом?
— Так. А що?
— Нічого, — я насилу ковтнула. — А загалом ви суворий король?
— Ти хочеш знати, чи не стратять тебе на площі за якусь провину?
Я знітилася:
— Ні, я про таке не думала… Але в дорозі… там же небезпеки? Ви казали щось про чудовиська.
— Так.
— Отже, там можна загинути?
Він обіперся підборіддям на сплетені пальці.
— Знаєш, Ліно… Я не можу гарантувати повної безпеки для твого життя. Як і для будь-кого з моїх підданих. Але я можу обіцяти, що боронитиму тебе, як себе самого… Як будь-кого з нас. Отак. Тепер вирішуй.
Розділ четвертий
Зло не має влади
— На ось, вибери собі, — Гарольд кинув переді мною на стіл купу одягу, переважно шкіряного. Чистим він вважався дуже умовно, і запах від нього був так собі. Я двома пальцями взяла велику чорну куртку із металевими заклепками.
— А може, залишити мій? Штани…
Гарольд окинув мене поглядом:
— Там, куди ми йдемо, таке не носять.
Йому було років сімнадцять, і він добряче скидався на тих десятикласників, що дружили з Лозовою і Зайцевою. Нахабний тип. І мені дуже не сподобалося, що Оберон викликав його до себе в кабінет, поставив мене перед ним і сказав: «Гарольде, це наш новий маг дороги. Будеш його наставником».
А я ж сподівалася, що вчитиме мене Оберон!
— Ну, вибирай. Штани там, сорочку, чоботи. Чи тобі сукню з криноліном? — тепер він уже явно знущався.
Довелося мені таки порпатися в цій купі. Майже весь одяг був для дорослих, і, поки я відшукала невеликого розміру штани і підходящу куртку, вибору в мене не залишилося.
— Слухай, Гарольде… А куди ми йдемо?
— Відучуємося говорити: «Слухай, Гарольде». Вчимося звертатися: «Скажіть, майстре».
Я подумала, що досі в нього в підпорядкуванні нікого не було. Мені випала честь бути першою піддослідною свинкою.
— Е-е-е… майстре. А Оберон казав…
Він не на жарт спохмурнів:
— Ще раз скажеш «Оберон», і я тобі ніс розквашу. Кажи «його величність».
Я міцніше зціпила зуби. Гаразд-гаразд. Ще невідомо, хто кому перший розквасить ніс.
Перевдягатися довелося тут же, на складі, за штабелем потертих сідел (здається, сідла були не для
