Ключ від Королівства - Марина та Сергій Дяченко
Та все одно цей крокодилокінь був прекрасний у кожному своєму русі. Здавалося, він парить над землею. А може, так воно й було?
Король сидів у сідлі, злегка відвівши руку з великою білою палицею, на кінці якої мерехтіла червоно-зелена куля. Мабуть, це була чарівна палиця. Я хотіла запитати про це Гарольда, але в цю мить городяни отямилися й залементували так, що навіть кінь піді мною вже який спокійний, а й той здригнувся.
— Обе-е-рон!
— Слава королю!
— Слава!
У цьому гаморі потонули слова мера — той звертався до Оберона й кланявся, притиснувши руку до серця. А король сидів у сідлі й дивився на нього так само спокійно й уважно, як дивився ще зовсім недавно на мене…
Я покосувала на Гарольда. Він не зводив з Оберона очей і був незвично блідий, навіть ластовиння зникло. Я подумала: для Гарольда ж усе це, як і для мене, вперше. Вперше за його пам’яті Королівство залишає насиджене місце й іде в нікуди, і невідомо, що там, попереду, чекає.
Цікаво, він узяв із собою стару куртку, як веліла йому мати?
Поки я про це розмірковувала, мер закінчив свою промову. Оберон коротко кивнув йому й обвів площу очима. І сказав одне слово — ніби й неголосно, проте голос його перекрив гул натовпу:
— Прощавайте.
І простягнув меру великий, ніби зі спектаклю про Буратіно, ключ. Люди навколо загуділи, залементували, в повітря полетіли шапки, капелюхи, складені хусточки…
А мене як шпилькою кольнули: значить, зараз уже засурмить сурма? І в мене не буде можливості для відступу?!
Я повернула голову. Гарольд дивився просто на мене.
— Ну що? Твій останній шанс повернутися. Давай…
Він щосили намагався говорити байдуже, однак з останнього слова стало зрозуміло: мій учитель дуже хотів, щоб я зникла геть і позбавила його клопотів.
Оберон на своєму крокодилоконі поволечки їхав уздовж каравану — від хвоста з господарськими возами, до голови, де було його місце. Іноді зупинявся й перекидався з кимось кількома словами.
Він усе ближче до нас… усе ближче… І часу на прийняття рішення все менше… менше…
Його кінь був зовсім близько, коли я побачила, що до боків чудовиська (і до Оберонових колін) притиснуті перетинчасті крила, а з ніздрів трішечки вилітає дим.
— Привіт, Ліно.
Я, як могла, випрямила спину.
— Добридень, ваша величносте, — і спробувала усміхнутися.
Оберон був серйозний.
— Ну що ж, вирішуй. Ти відправляєшся з нами чи повертаєшся до себе? — запитав він.
— А ви знаєте, у мене ж нічого не виходить…
(Що я роблю? Уся площа на нас дивиться, не можна гаяти ані секунди, зараз просурмить сурма…)
— А хіба я вам потрібна, ваша величносте? Я маленька…
Гарольд засопів, ледь чутно постогнуючи.
— Звичайно, ти потрібна нам, — Оберон і бровою не повів. — Отже?
* * *
До полудня ми в’їхали в інше місто, меншеньке. Тут теж зібрався натовп, і стражники зі списами теж стояли уздовж дороги й гукали: «Слава» і «Прощавайте». Я на той час так утомилася, що просто падала з сідла. Гарольд мовчав усю дорогу. Він був надзвичайно розчарований, навіть пригнічений.
Я вже нічого навколо не помічала й дивилася вниз, на свої руки з вуздечкою. Мій кінь не потребував команд — він був значно розумнішим за мене і сам ішов в строю, то прискорюючи, то уповільнюючи крок. Я краєм вуха слухала вітальні вигуки, а сама думала: довго ще? Коли ж відпочинок? Коли це закінчиться?
Навіть коли радісні вигуки навколо перетворилися в суцільне ревище, я не відразу зрозуміла, у чому річ. А потім раптом озирнулася — поряд із моїм конем, нога в ногу, плив білий крокодилокінь Оберона.
— Втомилася?
— Ні, — сказала я, намагаючись випрямитися в сідлі. Спина боліла неймовірно.
— Хочеш, щось покажу?
— Хочу, звичайно…
— Перелізай, — він подав руку.
Я не зрозуміла навіть, що він задумав, усе вийшло само собою. Щойно сиділа на своєму слухняному конику — і ось я вже в сідлі Оберона, на спині білого крокодила. Поперед мене — довжелезна шия, розвівається на вітрі молочна грива, косує з-за плеча каре око — розумне, майже людське.
— Поглянь. — Оберон сидів, позаду мене, я бачила тільки його руки. — Бачиш усіх цих людей?
— Бачу…
— А зараз подивись сюди…
Він підніс до мого обличчя долоню. Я глянула крізь його пальці…
Нікого не було! Порожня дорога, уздовж дороги — будинки, повзе караван. Бачу Гарольда, він дивиться вбік… Вершника перед Гарольдом бачу… А там, гляньте-но, мій знайомий, гачконосий комендант замку, «його милість». А де ж люди вздовж узбіч?
Оберон прибрав руку, і я знову всіх їх побачила. Хлопчаків на дахах і на деревах. Малюків на плечах батьків. Жінок, що розмахували хусточками, капелюхами, квітами…
Подивилася ще раз крізь пальці Оберона — порожньо. Караван іде по пустинній дорозі.
— Чому це так?
— Звичайним поглядом ти бачиш два світи відразу. Поєднання двох світів. А я тобі показую тільки те, що видно «тонким поглядом». Це Королівство. І ти до нього належиш.
— А… можна ще раз?
Його рука була білою й теплою. Цього разу я побачила, що на дорозі, окрім каравану, є ще одна жінка — висока, пряма, в довгому плащі. Стоїть на віддалі. Не кричить, не махає руками. Просто дивиться.
— А це хто?
— Де?
Він швидко глянув у бік жінки («звичайним поглядом» я її не бачила, вона ховалася за спинами натовпу).
— А-а-а… це… вона вирішила залишитися.
— Хіба так можна?
— У неї серйозна причина.
— Яка?
— Ну, Ліно, про це згодом.
Мить — і мене пересадили назад на спину мого коня. Крокодилокінь Оберона вигнув шию — і ось він уже далеко попереду, на чолі каравану.
— Коли розмовляєш із королем, — Гарольд, як і досі, на мене не дивився, — не забувай, будь ласка, додавати «ваша величносте». Якщо Обе… якщо його величність не робить тобі зауваження, то це не означає, що він не бачить твого нахабства. Зрозуміла?
Так я стала частинкою Королівства.
Це чудово.
Але, мабуть, мені ще не раз доведеться про це пошкодувати.
Розділ шостий
Квіти та змії
Як тільки закінчилися поля, а обабіч дороги простяглися луки й гаї, у голові колони залунав сигнал привалу. Ніколи раніше я не чула такого сигналу
