Ключ від Королівства - Марина та Сергій Дяченко
Уже наближався Новий рік, а значить, канікули. І контрольні… Нова смуга перешкод: тільки з мамою помирилися — і знову привід для сварки. Узагалі-то, повною ідіоткою я в класі не вважалася, задачі нормально розв’язувала і писала майже без помилок, але був за мною грішок: що не контрольна — то провал. Причина була у хвилюванні, чи невезінні, чи ще щось завадило, проте навіть самі вчителі мені зізнавалися: у тебе, кажуть, у табелі оцінки на порядок нижчі, ніж ти заслуговуєш. Не вмієш ти писати контрольні. Вчись, мовляв, зосереджуватися, життя — це іспит, і так далі.
І от усі вітрини — в гірляндах, то там, то тут — ялинки, Новий рік на носі… А я наступного дня після контрольної з алгебри йду додому.
З оцінкою в щоденнику.
Пішов сніг… Пухнастий такий, лапатий. А в мене настрій — хоч сідай в замет і весну чекай.
Завертаю я до себе в двір і бачу: на лавці біля під’їзду хтось сидить. Нічого особливого: там завжди то старенька відпочиває, то хлопець дівчину дожидається. А тут сидить чоловік у пуховій куртці, в шапці й давненько сидить — уже снігу намело на плечі.
Проходжу я мимо, до під’їзду, дивлюся під ноги, читаю сліди на снігу… Полози — хтось важкі санки протягнув… Рифлені черевики… Ковзани — це Катька, сусідка, на ковзанах по снігу катається… дурепа… Іду і на чоловіка так скоса, заради цікавості — зирк!
А це Оберон.
* * *
У мене ноги так до снігу і примерзли.
«Помилилася», — думаю. Раптом це зовсім інша людина, просто схожа?!
І зразу ж розумію: не переживу такого розчарування.
Однак це він, точно він. Борідка акуратно підстрижена. Очі уважні. І обличчя королівське. Без корони, без мантії, та придивись уважніше — і все зрозумієш.
Я стояла перед ним хвилини зо три. Сніжинки торкалися щік і відразу танули, такою розпашілою була моя фізіономія.
Нарешті він голіруч, без рукавичок згорнув сніг із лавки поряд із собою.
— Доброго дня, Ліно. Присядеш?
— Добридень…
Я підійшла, проте сідати відразу не наважилася. Як хороше мріяти про чудо, а коли воно приходить, усе-таки лячно. Якщо чесно — аж подих перехоплює.
— Добридень, — сказала я голосніше (раптом він з першого разу не почув), — ваша величносте…
— Присядь.
І я вмостилася поруч із ним.
Ми сиділи на очах у всього будинку. Якби хтось із сусідів зараз виглянув у вікно, а потім запитав би мене, з ким це я розмовляла… Я б збрехала, мабуть, що це мій учитель. Чи батько подружки.
Нізащо нікому я не сказала б, що це король-чарівник.
А мені так хотілося! Так хотілося, щоб вони про це знали!
— Ну, як у тебе справи? — запитав Оберон.
Я хотіла сказати відразу: «Погано». Вчителі прискіпуються, алгебра паскудна, контрольну завалила. Заберіть, мовляв, мене до Королівства…
А потім подумала: як я йому, королю, зізнаватимуся у власній дурості, жалітимусь про якусь там «пару»?!
— Добре справи. Дякую. А у вас як?
— У нас гірше. — Оберон недбало струсив сніг із плеча. — Ми вирушаємо в дорогу… Це небезпечно.
Я розгубилася.
— Ви кудись виїжджаєте?
— Так. І далеко.
— Ви кидаєте замок, сад… Ви залишаєте своє Королівство?!
— Ні. Я веду Королівство на нові землі… А замок і сад залишаю, так. Вони живуть своїм життям. Вони мені набридли.
Я поводила підошвами по снігу, ніби шліфуючи його. Оберон говорив незрозумілі речі, а я, чесно кажучи, чекала зовсім іншого.
Я чекала, що він запросить мене в замок. Краще — на бал. Або ні — краще на турнір… Та байдуже куди, тільки б у Королівство. І нехай усі йому кланяються, а він мені отак запросто: заходь, мовляв, Ліно…
І, ніби почувши мої думки, він раптом сказав:
— Ходімо?
Сніжинки затанцювали в мене перед очима. Я шліфувала й шліфувала сніг під лавкою, вже до асфальту протерла і ніяк не могла зрозуміти, чому ж мені так лячно. Адже я хотіла, мріяла, чекала… Дочекалася — і боягузливо хочу втекти. Упірнути від нього в під’їзд. Щоб усе знову було нудно, зле, важко…
Буденно.
— А мене мама чекає, — сказала я й почервоніла ще більше. Адже я знала, що мама на роботі і її не буде до шостої. Нехай я забиваю баки вчителям, але як я посміла збрехати королю Оберону?!
— Тобто вона чекатиме, — уточнила я. — Якщо мене не буде… до шостої.
— У Королівстві існує закон, — він дивився мені прямо в очі й говорив, як завжди, дуже спокійно й чесно, — якщо людина входить до нього з вашого світу, вона повертається назад у те ж місце. У той самий час. І навпаки: я перейшов у ваш світ, коли мій канцлер почав: «Манд…» Я встиг погуляти по місту, почекати тебе тут на лавці. А коли повернуся, канцлер скаже: «…рівка», — і спокійнісінько продовжить свою доповідь. Та що казати, адже ти пам’ятаєш, як було минулого разу?
Я, звичайно, пам’ятала.
— А ви потім повернете мене назад?
— Слово.
Якби ж наші хлопчаки вміли отак сказати: «Слово», — і щоб відразу, без жодних клятв, було ясно — цей не зрадить!
Але що ж це виходить? У мене зовсім-зовсім не залишилося виправдань власного боягузтва? Мама не хвилюватиметься. У Королівстві я назавжди не залишуся. Екскурсія — туди й назад. Найкраща на світі розвага…
Розвага?
— Пробачте, ваша величносте… А навіщо я вам все-таки потрібна?
* * *
Тут зими не було. Тож я відразу скинула і куртку, і шапку, і шарф. Зняла б і черевики, якби не колготки під брюками. Ходити в колготках по траві — повна дурня.
Проте й жарко не було. Повітря… Минулого разу я його як слід не рознюхала. А в ньому линули одночасно запахи і лісу, і моря, і дощу.
Цього разу Оберон вийшов мене зустрічати, і слуги біля воріт замку завмерли в поклоні. Звичайно, вони кланялися королю. А виходило так, ніби й мені трішечки.
— Ти не захекаєшся, якщо сходами довго підійматимешся?
Я заметеляла головою. Не дуже люблю сходи — сірі, сумовиті, з нескінченними однаковими майданчиками. А по цих ішла б і йшла до самого неба: вони звивалися всередині замку, то ховалися в башту, то зовні тулилися до стіни, і тоді перехоплювало дух. Бо сходи ті були без поручнів.
Чим вище ми підіймалися, тим ширшим ставав навколишній світ. З однієї сторони горизонту височіли зубчасті скелі, з другої — ліс без кінця-краю, з третьої — місто під червоними дахами, з флюгерами і вузькими
