Сказання з Небезпечного Королівства - Джон Рональд Руел Толкін

Розгляньмо те, що позірно скидається на чистої води природний міф олімпійського циклу: скандинавського бога Тора. Ім'я його — Грім, і Тор — то його скандинавська форма: а Торів молот — Мйолнір — досить легко витлумачити як блискавку. Проте Торові (наскільки це вдалося простежити нашим пізнім літописам) притаманний дуже виразний характер, себто особистість, що її годі віднайти у грому чи у блискавки, хоча певні деталі, як те й було, мають зв'язок із цими природними явищами: наприклад. Торові червона борода, гучний голос і нестримний норов, груба та нищівна міць. Одначе доволі безглуздо буде запитувати: що ж виникло раніше — природні алегорії про персоніфікований грім у горах, що трощить каміння та дерева, чи оповідки про запального, не вельми розумного червонобородого фермера, дужого понад звичну міру — про особистість, котра дуже нагадує (всім, окрім зросту) північних фермерів, baendr, які, власне, й любили Тора найбільше? Або Тор міг «зменшитися» до образу такого чолов'яги, або ж із чоловіка міг вирости бог. Але я маю сумніви щодо рації обох поглядів: і щодо них самих, і щодо наполягань, ніби щось одне мусило передувати іншому. Розумніше припустити, що фермер виник у той самий момент, коли Грім здобув голос і обличчя; що віддалений гуркіт грому між пагорбів долинав щоразу, коли оповідач чув, як лютує фермер.

Тора, звісно, слід уважати членом аристократичної верхівки міфології: він один із правителів світу. Проте розповідь про нього — «Thrymskvitha»[21] (у «Старшій Еді»), — це вже, безперечно, тільки чарівна історія. Вона старовинна, як усі скандинавські поеми, та не дуже (скажімо, в цьому випадку маємо 900 рік чи трохи раніший). Але ґрунтовної причини вважати, що ця розповідь «непримітивна» принаймні за якістю, немає: бо за характером вона народна і не така вже й велична. Якби ми могли повернутися назад у той час, могло би з'ясуватися, що якісь деталі в нашій чарівній історії змінились або ж вона поступилася місцем іншим казкам. Одначе «казка» була би завжди, принаймні доти, доки існував би який-небудь Тор. Коли зникне казка, залишиться звичайнісінький грім, якого ще не чуло жодне людське вухо.

У міфології подекуди проступає дещо справді «високе»: божественність, право на владу (на противагу володінню владою), належне поклоніння; властиво — «релігія». Ендрю Ленґ сказав — і дехто продовжує вважати його висловлювання приказкою[22], — що міфологія та релігія (в точному значенні того слова) — то два відмінні явища, які безнадійно переплуталися, хоча сама міфологія майже позбавлена релігійної багатозначності[23].

І все-таки вони дійсно переплелися, чи, можливо, колись давно вони були розділені, а відтоді поволі зближаються: крізь лабіринт помилок, крізь непорозуміння, аж до «наново-злиття». Навіть чарівні історії як цілість мають три обличчя: Містичне, звернене до Надприродного; Магічне — до Природи; і Дзеркало зневаги та жалю — до Людини. Найістотнішим для Чарокраю є середнє — Магічне. А ступінь оприявлення двох інших (якщо вони взагалі присутні) варіюється й залежить від кожного окремого оповідача. Магічне, чарівна історія, може слугувати таким собі «Mirour de l'Omme»[24] і може (хоч це дещо складніше) стати засобом Містифікації. Принаймні саме цього намагався досягти Джордж МакДональд, створюючи могутні та прекрасні історії, як-от у «Золотому ключі» (його він назвав казкою), в разі успіху; або навіть коли й частково зазнавав невдачі, як у «Ліліт» (її він назвав романтичною повістю).

Повернімося на мить до згаданого вище «Супу». Міркуючи про історію казок, зокрема — чарівних, можемо сказати, що Горщик зі Супом, Казан із Оповідями, завжди кипів і до нього постійно докладали нові шматочки, ласі та не дуже. З цієї причини — щоби навести випадковий приклад — той факт, що розповідь, яка нагадує відому нам «Дівчину-гуску» («Die Gänsemagd» у Ґріма), у тринадцятому столітті переказували про Широкостопу Берту, матір Карла Великого, аж ніяк нічого не доводить: ані того, що ця розповідь (у тринадцятому столітті) спускалася з Олімпу чи Асґарду за посередництвом нині легендарного стародавнього короля та була на шляху до перетворення на Hausmärchen[25]; ані того, що вона була на шляху до піднесення. Ця розповідь, виявляється, поширилася світом без зв'язку з матір'ю Карла Великого чи будь-якого іншого історичного персонажа. З самого лише цього факту нам, певна річ, годі виснувати, ніби в ній насправді йшлося не про матір Карла Великого, хоча якраз такі висновки найчастіше роблять із доказів такого штибу. Твердження, що це насправді не розповідь про Широкостопу Берту, мусить ґрунтуватися на чомусь іншому: на особливостях цієї розповіді, що їм філософія критика не дозволяє бути вірогідними в «реальному житті», тож він геть не повірить у таку історію, навіть якби її сюжет було неможливо віднайти деінде: або на існуванні надійних історичних свідоцтв, які доводять, що справжнє життя Берти було зовсім інакшим. — отож, він не повірить у розповідь, навіть якщо його філософія дозволяє їй бути цілком імовірною в «реальному житті». Ніхто, гадаю, не ставитиме під сумнів правдивість розповіді про те, що архієпископ Кентерберійський послизнувся на банановій шкірці, лише тому, що не раз чув розповіді про такі комічні нещастя, які траплялися з багатьма людьми, особливо ж Із достойними літніми джентльменами. Критик міг би не повірити в цю Історію, якби довідався, що в ній не обійшлося без янгола (чи навіть чарівниці), котрий попередив архієпископа, що той послизнеться, якщо носитиме краги у п'ятницю. Він також міг би не повірити в неї, якби хтось твердив, ніби це трапилось у період між, скажімо. 1940 і 1945 роками. На цьому й зупинимося. Це — очевидна річ. і про неї вже йшлося раніше: та я наважився нагадати про неї знову (хоча при цьому трохи відхилився від головної мети) тому, що її постійно нехтують ті, котрі вивчають походження казок.

А як же бананова шкірка? Ми візьмемося за неї щойно тоді, коли її проаналізують історики. Коли вони її відкинуть, вона стане кориснішою для нас. Історик сказав би, напевно, що історія про бананову шкірку прикріпилася до архієпископа, і таки каже це на підставі справедливого доказу: «Märchen дівчини-гуски прикріпилася до Берти». Таке формулювання доволі невинне в тій сфері, яку зазвичай іменують «історією». Та чи це справді прийнятний опис того, що відбувається й відбувалося в історії творення казок? Думаю, що ні. Гадаю, правильніше було би сказати, що архієпископ прикріпився до бананової шкірки або що Берта перетворилася на дівчину-гуску. А ще ліпше: я сказав би, що матір Карла Великого та архієпископ потрапили до Горщика, тобто, властиво, їх укинули до Супу. Вони були тільки новими шматочками, доданими до