Сказання з Небезпечного Королівства - Джон Рональд Руел Толкін
Але що варто сказати про появу в «Блакитній чарівній книзі» «Подорожі до Ліліпутії»? Скажу таке: це не чарівна історія ні в тому вигляді, в якому написав її автор, ані в теому, в якому її подано в згаданій книзі, — у «стислому викладі» панянки Мей Кендол. Ця розповідь тут не до місця. Боюся, її долучили до збірки лише через те, що ліліпути маленькі, далебі мініатюрні, — це взагалі єдине, що в них є видатного. Проте в Чарокраї, як І в нашому світі, дрібність — явище випадкове. Пігмеї не подібніші до чарівниць, аніж патагонці. Я вилучаю цю історію не через те, що її задумано як сатиру: у справжніх чарівних історіях завжди є сатира — наскрізна чи епізодична, — та й у традиційних казках часто теж, хоча тепер ми її не розпізнаємо. Я вилучаю її через механізм утілення сатири, адже він хоч і є блискучим винаходом, проте належить радше до класу подорожніх нотаток. Такі нотатки фіксують чимало дивовиж, але ті дивовижі можна побачити в цьому смертному світі, в певних куточках нашого часу та простору; єдине, що заступає їх від нас, — це відстань. Розповіді про Гулівера мають не більше право ввійти до цієї збірки, ніж небилиці барона Мюнхгаузена чи, скажімо, «Перша людина на Місяці» або «Машина часу». Авжеж, елої та морлоки пасують сюди значно ліпше, ніж ліліпути. Ліліпути — це звичайнісінькі люди, за котрими пильно та злостиво спостерігають із-понад дахів. Елої та морлоки живуть дуже далеко, в такій глибокій часовій прірві, що вона може зачарувати їх; і якщо вони ведуть свій рід од нас, то годиться пам'ятати, що один давній англійський мислитель колись вивів ylfe, себто власне ельфів, через Каїна від Адама[10]. Чарівливість відстані, особливо відстані часової, послаблює тільки безглузда та неймовірна машина часу. Та на цьому прикладі ми можемо збагнути одну з основних причин, чому межі чарівних історій такі неминуче сумнівні. Магія Чарокраю не є його метою, сила цієї магії — в діях, серед яких і задоволення певних споконвічних людських бажань. Одним із таких бажань є прагнення дослідити глибини простору та часу. Ще одне (як побачимо згодом) — це бажання налагодити спілкування з іншими живими істотами. Відтак у розповіді може йтися про задоволення цих бажань — байдуже, чи з залученням, чи ні машин або магії. — і що більшого успіху вона досягає в цьому, то більше наближається до чарівної історії за якістю й особливостями.
Далі, після подорожніх нотаток, я би також усунув чи вилучив із переліку будь-які Історії, що в них, аби пояснити появу чудес, використано механізми Сну, сновидіння реального людського спання. Принаймні навіть якщо сон, про який мовиться, сам по собі був би в певному сенсі чарівною історією, то я би засудив такий твір як невиправно пошкоджену цілісність: щось на кшталт гарної картини у безформній рамі. Сон дійсно певним чином пов'язаний із Чарокраєм. У снах можуть вивільнятися дивні сили розуму. У декотрих снах людина здатна на якусь мить осягнути владу Чарокраю — ту владу, що, породжуючи історію, оприявнює її, надає їй живої подоби та барви. Справжній сон може іноді бути чарівною історією, витвореною ледь не з ельфійською легкістю й майстерністю. — доки сниться. Та якщо письменник, прокинувшись, розповідає вам, що його казка тільки привиділася йому вві сні, він зумисно обманює первісне бажання, що лежить в осерді Чарокраю: реалізувати уявлене чудо незалежно від розуму, що його породив. Про чарівниць часто повідомляють (правдиво чи брехливо — не відаю), ніби вони творять ілюзію, вводять людей в оману «образами», — але то зовсім Інший випадок. То — їхнє діло. Принаймні такі штучки трапляються в казках, де самі чарівниці аж ніяк не Ілюзорні: поза образом існують реальні бажання та сили, незалежні від розуму чи намірів людей.
Хай там як, але автентичну чарівну історію — відмежовуючи її від використання лише форми чарівної історії задля досягнення невибагливої чи сфальшованої мети — необхідно подавати як «правду». Трішки нижче я спробую пояснити, що таке «правда» в аналізованому аспекті. Але тому що чарівна історія працює з «чудесами», вона не допустить жодних конструкцій чи машинерії, які накидатимуть думку, що ціла історія, де вони є, — це вигадка чи ілюзія. Звісно, сама казка може бути така переконлива, що конструкцію вдасться зігнорувати. Або вона може бути така сама вдала та цікава, як сновидіння. Такими є історії Льюїса Керола про Алісу: зі сном- конструкцією та переміщеннями у снах. Через це (та і з інших причин) вони не належать до чарівних історій[11].
Є ще один тип дивовижних казок, який би я вилучив із реєстру «чарівних історій» — і, знову-таки, аж ніяк не тому, що вони мені не до вподоби. Це — чисті «байки про тварин». Наведу приклад із «Чарівних книжок» Ленґа: «Мавпяче серце» — суахільську казку, вміщену в «Бузковій чарівній книзі». У цій історії підла акула підмовила мавпу покататися на її спині, й лише на півдорозі до акулячої країни мавпа зрозуміла, що султан тієї країни хворий і потребує мавпячого серця, щоби зцілитися від недуги. Проте мавпа перехитрила акулу, змусивши її повернутися, бо переконала її, що своє серце залишила вдома й воно висить у лантуху на дереві.
Байки про тварин, звісно, мають зв'язок із чарівними історіями. Адже у справжніх чарівних історіях звірі,
