Душевна музика - Террі Пратчетт

І, знов-таки, ота штука, що він змайстрував для неї. Сам змайстрував. Керуючись винятково власною логікою. Гойдалка. Простенька гойдалка.

На пустелю між Хапонією й Гершебою вже зійшла спека.

Повітря затремтіло й луснуло. На верхівці бархана раптом з’явився Альберт. Віддалік виднілися цегляні мури форту.

— Хапонійський іноземний легіон, — пробурмотів Альберт, коли пісок почав заповзати в чоботи.

Альберт брів до форту зі Смертю Щурів на плечі.

Постукав у браму, з якої стирчали стріли. За якийсь час у брамі прочинилося віконце.

— Чого вам, офенді? — спитав голос з-за брами.

Альберт показав карту.

— Ви не бачили декого, хто виглядає геть не так, як тут зображено?

Мовчанка.

— Гаразд, спитаю інакше: чи не бачили ви тут таємничого незнайомця, який би не говорив про своє минуле?

— Це Хапонійський іноземний легіон, офенді. Тут не говорять про минуле. Сюди приходять, щоби... щоби...

Альберт збагнув, що без підказок з його боку розмова заглухне остаточно.

— Щоби забути?

— Точно. Забути. Так.

— То не було у вас останнім часом рекрута, який поводився би, скажімо так, дивно?

— Може, й був, — повільно озвався голос. — Не пригадую.

Віконце ляснуло, зачинившись.

Альберт гнівно постукав удруге. Віконце відчинилося.

— Так, чого вам?

— Ви певні, що не можете пригадати?

— Про що пригадати?

Альберт глибоко вдихнув.

— Вимагаю відвести мене до старшого офіцера!

Віконце зачинилося. Відчинилося.

— Даруйте. Схоже на те, що старший офіцер — це я. Ви не з д’реґів і не з гершебців, правда ж?

— А ви не бачите самі?

— Я... Так, я абсолютно точно мусив би бачити сам. Колись міг. Знаєте, як воно, коли голова... як та штука... що в ній дірок купа... Що локшину в ній проціджують...

На тому боці загримали завісами, і в брамі прочинилася хвіртка.

Ймовірний старший офіцер був сержантом, хоча Альберт мало знався на рангах у хапонійському війську. Вигляд у офіцера був такий, ніби він окрім всього іншого забув також, як спати ночами. Чи що таке взагалі сон.

За брамою було ще багато хапонійських вояків — ті сиділи чи стояли, ледве тримаючись на ногах. Багато хто був перев’язаний. А ще більше на перетоптаному піску плацу лежало вояків, котрим нічний сон уже ніколи не знадобиться.

— Що тут вже сталося? — спитав Альберт таким авторитетним тоном, аж сержант віддав честь, ніби на рапорті.

— Нас атакували д’реґи, пане, — сказав він трохи похитуючись. — Сотні! Переважали нас кількісно у... що там після дев’яти? Там ще одиниця є.

— Десять.

— Удесятеро, пане.

— Але ви, я так бачу, вижили, — завважив Альберт.

— А. Так. Е-е. Так. Це все трохи ускладнює, насправді. Е-е. Капрал? Це ви. Ні, от ви, поряд з ним. У вас ще дві смужки...

— Я? — перепитав низенький товстун у мундирі.

— Так, ви. Розкажіть, що сталося.

— О. Слухаюсь. Ну... Ті гади нас просто дощем зі стріл накрили, так? І все йшло до того, що нам гаплик. А тоді хтось підказав виставити трупи на стіну — зі списами, з арбалетами, з усім, щоби ті гади вважали, ніби у нас ще повно людей...

— Але це не такий уже оригінальний винахід, — перебив його сержант. — Десятки раз так робили.

— Ага, — ніяково підтакнув капрал. — Вони, певно, теж про це згадали. А тоді... тоді... коли вони вже бігли до нас дюнами... коли уже були геть близько, і сміялися, й приказували про «той старий трюк»... хтось наказав «Стріляй!», і вони вистрелили.

— Мертві вистрілили?

— Я долучився до Легіону, щоб цеє, знаєте, коли оте з розумом... — почав пояснювати капрал.

— Забути? — підказав Альберт.

— Так точно, забути. І непогано мені це давалося. Але не зможу забути, як старий мій друг Малік Штовхань, весь обштирканий стрілами, давав ворогам прочухана. Якийсь час не зможу. Але спробую.

Альберт глянув на укріплення. Там нікого не було.

— Хтось дав їм наказ вишикуватись і помарширувати за ворота, — говорив далі капрал. — Я щойно виходив глянути — а там самі могили. Мабуть, одне для одного викопали...

— Скажіть, а хто отой «хтось», про якого ви весь час згадуєте?

Вояки перезирнулися.

— Ми ж щойно про це говорили, — сказав сержант.

— Ми намагалися пригадати. Він був у... ямі... коли все почалося...

— А високий він? — спитав Альберт.

— Мабуть, що високий, мабуть, — покивав капрал. — Голос у нього був точно, ніби з висоти, — сказав він розгублено, дивуючись зі слів, що зіскакували з його власного язика.

— А який він був на вигляд?

— Він такий був... з такими... і був на зріст... більш-менш як...

— Він на вигляд був... глибоким і гучним? — спитав Альберт.

Капрал радісно вишкірився:

— Це він, так.

— Рядовий... Рядовий... Красень... Щось імені не пригадаю...

— Пригадую, що коли він виходив за... — почав сержант і нервово заклацав пальцями, — оту штуку, що відчиняють і зачиняють. Дерев’яна така. Із засувом і на завісах. Точно. Брама. Саме так, брама. Коли він виходив за браму, то сказав... Що він сказав, капрале?

— Сказав «ДО НАЙМЕНШОЇ ДРІБНИЦІ», сер.

Альберт роззирнувся навколо.

— То він пішов?

— Хто?

— Чоловік, про якого ви щойно казали.

— О, так. А ви знаєте, хто це був, офенді? Просто він так... так добре говорив про бойовий дух...

— Бойовий дух мертвих? — поцікавився Альберт, якого іноді пробивало на жовч. — Я так розумію, він не повідомив, куди далі рушить?

— Хто далі рушить? — перепитав сержант.

— Забудьте, — сказав Альберт.

Він востаннє роззирнувся подвір’ям невеликого форту. Мабуть, для світу не так уже й важило, чи виживуть тамтешні солдати, чи посунеться пунктирна лінія кордону на мапі — й у який бік. Точно як коли Господар бавиться зі світом...

«Але ж іноді він намагається бути й людяним, — нагадав собі Альберт. — Але виходить у нього так неоковирно».

— Бувайте, сержанте, — сказав він і побрів назад у пустелю.

Легіонери спостерігали, як його постать зникає за дюною, а тоді взялися прибирати форт.

— Як гадаєте, хто це був?

— Де?

— Той,