Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

– Ні, не все, пане Фродо. Ми ще не програли, поки що ні. Даруй, пане Фродо, але то я взяв його. І надійно оберігав. Зараз він висить у мене на шиї, й це, скажу я тобі, страхітливий тягар, – Сем незграбно потягнувся по Перстень на ланцюжку. – Гадаю, це слід повернути тобі.

Але тепер, коли дійшло до справи, Сем не вельми хотів оддавати Перстень Фродо і знов обтяжувати свого пана.

– Він у тебе? – затамував подих його друг. – Він у тебе тут? Семе, ти справжнє диво!

Потому голос його несподівано і незвично змінився.

– Віддай його мені! – скрикнув Фродо, простягнувши тремтячу руку. – Віддай його мені негайно! Він не твій!

– Гаразд, пане Фродо, – відповів приголомшений Сем. – Ось він!

Сем поволі витягнув Перстень і зняв через голову ланцюжок.

– Але зараз ти на землях Мордору, господарю, і коли вийдеш звідси, то побачиш Вогняну Гору та ще купу всього. Перстень зараз украй небезпечний, його дуже важко нести. Якщо це така важка праця, то, можливо, я міг би розділити її з тобою?

– Ні, ні! – скрикнув Фродо і видер Перстень разом із ланцюжком зі Семових рук. – Ні, не розділиш, злодію!

Фродо натужно дихав, витріщаючись на Сема широкими від страху і ненависті очима. Тоді раптом, заховавши Перстень у стиснутому кулаку, став, наче громом прибитий. Пелена, що застелила йому очі, розвіялась, і гобіт провів рукою по зболеному чолі. Для нього, майже ошелешеного – бо поранення і страх усе ще давалися взнаки, – жахливе видіння було надто справжнім: Сем просто в нього на очах обернувся знову на орка, котрий скоса зиркав і обмацував лапами його скарб, – на огидну маленьку потвору з жадібним поглядом і слинявим ротом. Але все вже минуло. Сем стояв біля нього навколішки із перекошеним од болю обличчям, ніби його вразили в самісіньке серце, а з його очей бризнули сльози.

– О Семе! – скрикнув Фродо. – Що я сказав? Що я накоїв? Прости мені! Після всього, що ти зробив для мене… Це все жахна сила Персня. Краще ми б його ніколи-ніколи не знаходили! Не зважай на мене, Семе. Я мушу донести свій тягар до кінця. Цього не змінити. Ти не можеш захистити мене від цієї лихої долі.

– Нічого страшного, пане Фродо, – відказав Сем, змахнувши рукавом сльози. – Я розумію. Та я ще можу допомогти, чи не так? Я повинен вивести тебе звідси. Негайно, чуєш! Але спершу тобі потрібні хоч якісь одяг і зброя, а ще трохи їжі. З одягом буде найлегше. Ми в Мордорі, тому найліпше нам одягнутися за мордорським штибом, та й вибір, правду кажучи, в нас не великий. Боюся, доведеться тобі, пане Фродо, вбратися в орківське спорядження. І мені – теж. Якщо підемо далі разом, то маємо бути схожі. Ну-бо, загорнись ось у це!

Сем розстебнув свій сірий плащ і накинув його на плечі Фродо. Потім зняв торбину і поклав її на підлогу. Витягнув із піхов Жало. На лезі ледь блимало кілька бліків.

– Я мало не забув про нього, пане Фродо, – сказав Сем. – Ні, вони не все забрали! Ти позичив мені Жало, якщо пригадуєш, і келих Володарки. Вони досі в мене. Та дозволь мені ще трохи ними покористуватися. Я піду і погляну, чим пощастить розжитись. А ти будь тут. Походи, розімни ноги. Я швиденько. Далеко мені йти не доведеться.

– Будь обережний, Семе! – кинув йому услід Фродо.

Сем підійшов до ляди і спустився драбиною. За мить його голова знову вигулькнула з отвору. І він кинув на підлогу довгого ножа.

– Це може нам знадобитися, – сказав. – Той, хто вдарив тебе батогом, мертвий. Так поспішав, що, здається, зламав собі шию. А тепер, пане Фродо, витягни драбину нагору, якщо маєш силу. І не спускай її, аж доки я гукну домовлене слово. Я крикну: «Ельберет». Це – ельфійське слово. Його не вимовить жоден орк.

* * *

Спершу Фродо сидів і тремтів, а у його голові зринали жахливі побоювання – одне страшніше за інше. Потому він підвівся, загорнувся в сірий ельфійський плащ і, щоби чимось себе зайняти, взявся ходити туди-сюди і зазирати в усі куточки своєї в’язниці.

Минуло небагато часу – хоча страх нашіптував йому, що збігла щонайменше година, – коли він почув, як Семів голос тихо доноситься знизу: «Ельберет, Ельберет». Тож Фродо спустив драбину. Сем виліз нагору, сопучи та підтримуючи головою чималий пакунок, який відтак гупнув на землю.

– Поквапмося, пане Фродо! – сказав Сем. – Я мусив трохи покопирсатись у їхньому мотлоху, перш ніж знайшов щось придатне для таких здорованів, як ми з тобою. Одягаймося. Треба поспішати. Я не зустрів нікого живого й нічого такого не бачив, але мені тривожно. Гадаю, що за цим місцем стежать. Не можу цього пояснити, проте… ну, мені здається, що десь поблизу пролітав один із тих Вершників – угорі, в темряві, де його неможливо побачити.

Сем розгорнув пакунок. І Фродо з відразою поглянув на його вміст, але що вдієш? Слід було або вдягнутись у це, або йти голяка. Там були довгі ворсисті штани з невичиненого звірячого хутра і туніка з брудної шкіри. Він одягнув їх. Потім на туніку натягнув кольчугу з великими кільцями – надто коротку для звичайного на зріст орка і надто довгу та важку для Фродо. Поверх усього Фродо застібнув пояс, до якого було причеплено короткі піхви, в яких лежав гострий меч зі широким лезом. Сем приніс також кілька орківських шоломів. Один із них був якраз на Фродо – чорна каска зі залізним краєм і залізними, обшитими шкірою обручами, на яких понад схожим на дзьоб щитком для захисту носа було намальовано червоним Лихе Око.

– Морґульські речі, Ґорбаґове спорядження, найліпше нам пасує і найдобротніше виготовлене, – пояснив Сем, – але просуватися далі в Мордор, маючи на собі його символи, гадаю, було би небезпечно з огляду на те, що тут відбулося. Ну, ось, пане Фродо, ти і готовий. Чудовий маленький орк, вибачай на слові… чи принаймні міг би ним бути, якби прикрив обличчя маскою та якби мав довші руки та кривіші ноги. Оце трохи приховає твою надмірну гобітськість, – і він накинув на плечі Фродо великий чорний плащ. – Ну, тепер ти точно готовий! Можеш вибрати собі в дорогу щит.

– А як же ти, Семе? – запитав Фродо. – Ти ж казав: ми маємо бути схожі?

– Ну, пане Фродо, я подумав, – відповів Сем, – і вирішив, що краще не залишати тут нічого з моїх речей, а знищити їх ми