Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський

— Мені аж ніяк не до сміху.

— Саме тому я за вами йду. Розумієш?

— Хочеш її для себе чи для твого імператора?

— Я реаліст, — прошепотів він. — Адже вона мене не захоче. А як дружину імператора я, принаймні, міг би її бачити.

— Як реаліст, — пирхнув відьмак, — ти мав би знати, що спершу ми повинні її знайти і врятувати. Взявши до уваги, що твої сни не брешуть і що Цірі й справді ще жива.

— Я про це знаю. А коли ми її знайдемо? Що тоді?

— Побачимо. Побачимо, Кагіре.

— Не дури мене. Будь щирим. Адже ти не дозволиш, аби я її забрав.

Він не відповів. Кагір не повторював запитання.

— До того часу, — сказав прохолодно, — ми можемо бути друзями?

— Можемо, Кагіре. Я ще раз вибачаюся перед тобою за оте. Не знаю, що на мене найшло. Насправді я ніколи серйозно не підозрював тебе в зраді чи лукавстві.

— Я не зрадник. Ніколи тебе не зраджу, відьмаче.

* * *

Їхали вони глибоким яром, який швидка й широка вже річка Сансретур вигризла між узгір’ями. Їхали на захід, до кордонів королівства Туссан. Горгона, Гора Диявола, поставала над ними. Щоб глянути на її верхівку, доводилося задирати голову.

* * *

Спершу вони відчули дим, а за мить побачили вогнище, а над ним рожни, на яких пеклися випатрані форелі. Побачили самотнього мосьпана, що сидів біля вогнища.

Ще зовсім недавно Ґеральт кепкував би, безжально висміяв би, маючи за повного ідіота будь-кого, хто смів би твердити, що він, відьмак, відчує величезну радість, побачивши вампіра.

— Ого, — спокійно сказав Еміель Регіс Рогеллек Терзіфф-Годфруа, поправляючи рожна. — Гляньте тільки, кого вітром принесло.

Стучак, званий також кнакер, коблинай, полтердак, карконіс, рюбезаль, скарбник чи пустунник, — є різновидом кобольда, якого, все ж, С. розміром та зростом і силою значно перевищує. Зазвичай С. носить величезну бородиську, яку кобольди носити не звикли. Живе С. у штольнях, шахтах, щілинах, ущелинах, темних ямах, усередині скель, у всіляких гротах, печерах та кам’яних пустотах. Там, де живе, завжди приховані у землі багатства, як то самородки, руди, карбон, сіль чи скельна олія. Тому С. часто можна і в копальнях надибати, особливо в покинутих, але і в тих, що працюють, показатися він може. Злостивий він бешкетник і шкідник, прокляття і справжній бич божий для гірників і шахтарів, яких С., розігравшись, у манівці заводить, стуканням об скелі морочить та лякає, ходники рушить, гірничий інструмент та усіляку худобу краде й псує та й з-за рогу палицею по лобі тріснути — також не проти.

Але підкупити його можна, аби не розбишакував надміру: покласти де у ходнику темному чи у шахті хліба з маслом, в’яленого овечого сиру, шмат копченого м’яса — проте краще за все горнятко оковитої, бо на те С. страшенно ласий.

Physiologus

Розділ 7

— Вони у безпеці, — запевнив вампір, підганяючи мула Драакуля. — Всі троє. Мільва, Любисток і вочевидь Ангулема, яка вчасно дісталася до нас у долині Сансретур і про все розповіла, не жаліючи різних барвистих слів. Ніколи не міг я зрозуміти: чому у вас, людей, більшість проклять і лайок відсилає до сфер еротики? Адже секс є чудовим, він пов’язаний із красою, радістю, приємностями. Як можна назви статевих органів уживати як вульгарний синонім…

— Тримайся теми, Регісе, — перервав Ґеральт.

— Так, вибачаюся. Попереджені Ангулемою щодо бандитів, які наближалися, ми безвідкладно перейшли кордон Туссану. Мільва, правда, у захваті не була, поривалася повернутися і йти до вас на допомогу. Я зумів її від того відговорити. А Любисток, на диво, замість радіти із захисту, який дає кордон князівства, явно мав душу у п’ятках… Чого він так лякається Туссану, не знаєш часом?

— Не знаю, але здогадуюся, — кисло відповів Ґеральт. — Бо це не перше місце, де наш приятель-бард набешкетував. Зараз він трохи прийшов до тями, бо перебуває у добрій компанії, але змолоду святого для нього не було. Сказав би я, що безпечно поряд із ним себе почували тільки їжаки й ті жінки, які встигли залізти на саму верхівку високого дерева. А чоловіки тих жінок чомусь на трубадура ображалися — грець його знає чому. У Туссані точно є якийсь чоловік, у якого при виді Любистка можуть з’явитися певні спогади… Але насправді то не важливо. Повернімося до конкретики. Що з погонею? Я сподіваюся, що…

— Не думаю, — усміхнувся Регіс, — аби вони прийшли за нами у Туссан. Там на кордоні повно мандрівного рицарства, яке страшенно нудиться і шукає тільки приводу до бійки. Та що там, ми, разом із групою пілігримів, яких зустріли на кордоні, відразу потрапили до святого гаю Мюрквід. А місце те пробуджує страх. Навіть пілігрими та хворі, які з найдальших закутків мандрують до Мюрквіду по зцілення, затримуються у поселенні недалеко від краю лісу, не сміючи заходити вглиб. Бо ходять плітки, що, хто зважиться увійти до святої діброви, закінчить спаленим на повільному вогні у Вербовій Бабі.

Ґеральт втягнув повітря.

— Чи ж то…

— Авжеж. — Вампір знову не дозволив йому закінчити. — У гаю Мюрквід стоять друїди. Ті, що раніше мешкали в Анґрені, у Каед Ду, потім відійшли до озера Мондуїрн, а врешті до Мюрквіду, у Туссан. Було нам призначено до них потрапити. Не пам’ятаю, чи я вже говорив, що то нам призначено?

Ґеральт сильно видихнув. Кагір, який їхав за його спиною, також.

— Твій знайомий серед друїдів є?

Вампір знову усміхнувся.

— То не знайомий, а знайома, — пояснив. — Авжеж, вона серед них є. Навіть підвищилася у ранзі. Тепер головує в усьому Колі.

— Ієрофантка?

— Фламініка. Так зветься найвищий друїдський титул, коли носить його жінка. Ієрофантами бувають тільки чоловіки.

— Вірно, забувся. Розумію так, що з Мільвою та рештою…

— Вони тепер під опікою фламініки й Кола. — Вампір, як завжди, відповів на запитання, не дослухавши його, після чого відразу перейшов до відповіді на запитання, ще навіть