Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
Не помилився.
Щоправда, вершники, які вихопилися на перевал менш ніж за чверть години, затрималися, побачивши лежачого коня, поверещали, посварилися, пошукали у найближчих кущах, але майже відразу поновили погоню шляхом. Безсумнівно, вважали, що їхня трійця їде зараз на двох конях і що вони зуміють швиденько їх наздогнати, коли не стануть затягувати. Ґеральт бачив, що деякі їхні коні також були не в найкращому стані.
Серед тих, хто їхав за ними, чорних плащів нільфгардської легкої кавалерії було небагато, домінували різнобарвні розбійників Солов’я. Ґеральт не міг помітити, чи бере участь у погоні сам Соловей, чи ж залишився і лікує посічену пику.
Коли стукіт копит погоні стих, Ґеральт устав з криївки у папоротях, підвів і підтримав Кагіра — той стогнав і охав.
— Кінь слабкий, аби тебе нести. Зумієш іти?
Нільфгардець видав звук, який з однаковим успіхом міг бути як підтвердженням, так і запереченням. Або чимось іншим. Але ноги переставляв — а про те, власне, і йшлося.
Зійшли до яру, до річища струменя. Кагір кільканадцять останніх кроків слизького схилу подолав досить безвладним з’їздом. Доповз до потоку, пив, обливав обома руками пов’язку на голові. Відьмак не підганяв його, сам дихав глибоко, збираючись на силі.
Ішов угору струменем, підтримуючи Кагіра й одночасно тягнучи коня, йдучи у воді, затинаючись на валунах і повалених деревах. Кагір через якийсь час відмовився співпрацювати — вже не переставляв слухняно ноги, взагалі перестав ними рухати, відьмак просто його волік. Так далі йти не вдалося б, тим більше що у струмку з’явилися пороги та водоспади. Ґеральт застогнав, підняв пораненого на спину. Кінь, якого він тягнув за віжки, життя також не полегшував. Коли вони нарешті вилізли з яру, відьмак просто звалився на мокрий підлісок і лежав, важко дихаючи, абсолютно виснажений, поряд із Кагіром, який продовжував стогнати. Лежав довго. Коліно знову почало пульсувати лютим болем.
Нарешті Кагір знову подав ознаки життя, а скоро — о, диво! — встав, лаючись і тримаючись за голову. Пішли. Кагір спочатку йшов рішуче. Тоді сповільнився. Тоді впав.
Ґеральт узяв його на спину й поволочив, стогнучи, осуваючись на камінні. Коліно рвало болем, в очах літали чорні й вогнисті мушки.
— Ще місяць тому… — стогнав за його спиною Кагір. — Хто б тоді подумав, що станеш нести мене на хребті…
— Мовчи, нільфгардцю… Коли ти говориш, стаєш важчим…
Коли вони нарешті дісталися до скель і скельної стінки, було вже майже темно. Відьмак не став шукати печеру — все одно не знайшов би; впав без сил біля першої ж діри, яку помітив.
* * *
Біля входу в печеру валялися людські черепи та ребра, тазові кістки та кістки інші. Але — що важливіше — було тут сухе гілля.
Кагіра била пропасниця, він трусився у дрижаках. Пришивання шматка шкіри до черепу за допомогою дратви та кривої голки переніс він мужньо й притомно. Криза прийшла пізніше, вночі. Ґеральт, незважаючи на небезпеку, розпалив у печері вогнище. Ззовні мжичило, вив вітер, було малоправдоподібно, аби хтось лазив навколо й видивлявся відблиски вогнища. А Кагір мусив зігрітися.
Той провів у гарячці усю ніч. Тремтів, стогнав, марив. Ґеральт не зумів заснути — підтримував вогонь. Та й коліно боліло, як зараза.
* * *
Хлопчисько молоде й сильне, Кагір уранці прийшов до тями. Був блідий, спітнілий, відчувалася гарячка, аж пашіло від нього. Говорив трохи незрозуміло через стукіт зубів. Але що говорив — розібрати було можна. А говорив притомно. Жалівся на біль голови — симптом, скоріше, нормальний для того, кому сокира здерла з черепа клапоть шкіри разом із волоссям.
Ґеральт ділив час між неспокійним дріманням і збиранням дощової води, що текла скелями, у змайстровані з березової кори кубочки. І його, і Кагіра мучила спрага.
* * *
— Ґеральте?
— Слухаю?
Кагір за допомогою знайденої стегнової кістки поправив дрова у вогнищі.
— У копальні, де ми були… Я злякався, знаєш?
— Знаю.
— На мить було схоже, що тебе огорнув убивчий шал. Що тобі ні до чого вже немає діла… Окрім убивства…
— Знаю.
— Я боявся, — закінчив він спокійно, — що у тому амоку ти зарубаєш Шірру. А з убитого ми не витягнули б інформацію.
Ґеральт кашлянув. Молодий нільфгардець усе більше йому подобався. Був не тільки мужнім, а й розумним.
— Ти слушно зробив, коли відправив Ангулему, — продовжував Кагір, лише трохи постукуючи зубами. — То не для дівчат… Навіть таких, як вона. Ми це самі зробимо, вдвох. Підемо за погонею. Але не для того, щоб убивати у шалу берсерка. Те, що ти казав тоді про помсту… Ґеральт, навіть у помсті мусить бути якась метода. Дістанемо того напівельфа… Змусимо його, аби він сказав, де Цірі…
— Цірі мертва.
— Неправда. Я не вірю в її смерть… І ти також не віриш. Визнай це.
— Не хочу вірити.
Знадвору свистів вихор, шумів дощ. У печері було затишно.
— Ґеральте?
— Слухаю.
— Цірі жива. Я знову мав сни… Авжеж, щось сталося на Еквінокцію, щось фатальне… Без сумнівів, я також те відчував і бачив… Але вона жива… Напевно. Поспішимо… Але не для помсти й убивства. Заради неї.
— Так. Так, Кагіре. Ти правий.
— А ти? У тебе вже немає снів?
— Є, — сказав він із гіркотою. — Але з того часу, як перейшли ми Яругу, — дуже рідко. І після пробудження я зовсім їх не пам’ятаю. Щось у мені скінчилося, Кагіре. Щось вигоріло. Щось у мені обірвалося…
— Це нічого, Ґеральте. Я стану бачити сни за нас обох.
* * *
На світанку вони вирушили. Дощити перестало, здавалося навіть, що сонце намагається знайти якусь дірку в сірості, що заплела небо.
Їхали вони повільно, вдвох на одному коні — тому, із військовою нільфгардською збруєю.
Кінь чалапав по гальці, ступом ідучи берегом Сансретур, річки, яка веде до Туссану. Ґеральт знав дорогу. Колись тут був. Дуже давно, з того часу багато що змінилося. Але не змінилися долина й річка Сансретур. Не змінилися гори Амелл і обеліск Горгони, що поставав над ними, — Гори Диявола.
Деякі речі просто є незмінними.
* * *
— Солдат у наказах не сумнівається, — говорив Кагір, обмацуючи пов’язку на голові. — Не аналізує їх, не задумується
