Відьма - Томас Олд Х'ювелт

— Гаразд. Ти впевнений, що нічого більше не залишилося? Вони шукатимуть повсюди, і я хочу, щоб ти добре це розумів.

— Джейдон фотографував… — він зробив рукою дугу в повітрі й нерішуче оглянувся. — Ну, те, про що я тобі говорив. Тату, ти маєш їм про це сказати. Вони мусять негайно вилучити в нього телефон, якщо захочуть його заарештувати. Але, наскільки я пам’ятаю, то все.

«Що ж, залишається сподіватися, що ти не помилився.»

— Щось іще?

На мить Тайлер замислився, а потім помотав головою:

— Ой, зачекай!

Він почервонів і почав длубатися в телефоні. Стів впівока спостерігав за тим, що той робив, і здивовано помітив, що Тайлер гортав папку зі звуковими файлами. Потім клікнув на один з них.

— Мені потрібно знати, що то таке? — запитав Стів.

Тайлер похитав головою й подивився на файл із жалем та відразою. А потім двічі натиснув великим пальцем, і файла не стало.

Стів розрахувався, і незабаром вони вже прогулювалися берегом Гудзона, втягнувши голови у коміри й заклавши руки до кишень. Вони неквапливо пройшли повз гавань для яхт і дійшли до височезної колони, на яку спирався міст Гамільтон Фіш Брідж. Потім постояли під мостом, подивилися на його відбиток, на помаранчеві іскри у чорній воді. Північно-східний вітер розмаював їхній одяг і волосся, ніби намагаючись підхопити їх і віднести до Блек-Спрінга. Але ріка текла далі, геть від тієї темряви, що їх оточувала. Вона текла повз Нью-Йорк і вливалася до Нью-Йоркської затоки, далі — до Атлантичного океану, де далеко-далеко на сході перші світанкові промені завжди займаються раніше, ніж на тих пагорбах, де вони жили.

— Завтра поговори з Лоуренсом, — сказав Стів. То був останній клаптик пазла, і якщо він встане на місце, в них принаймні буде шанс. — Ти ж довіряєш Лоуренсові, так? Розповіси йому про те, що ми зробили, і скажи, що він має, що б там не сталося, тримати язика на прив’язі й дотримуватися лише нашої версії. Роз’ясни йому, що для нього то єдиний шанс вибратися з цієї історії без поганих наслідків. Якщо Джейдон проговориться, допитають вас обох. Як ти гадаєш, Лоуренс витримає це?

Тайлер знизав плечима.

— А ти сам? Витримаєш?

Син повільно кивнув. Тайлер мав вигляд приреченого на смерть злочинця, якого запитали, чи зможе він самотужки подолати останній шлях до шибениці. Стів обняв його й відчув, що хлопця б’ють дрижаки.

— Ніхто цього не мусить знати, — сказав він. — Тільки ти і я.

Хлопець стояв і дивився на баржу з гравієм, що повільно повзла рікою. Її двигун стиха гуркотів. Під очима в Тайлера були темні кола. Стів збагнув, що Тайлер відчував не лише страх — його мучило відчуття провини. Хлопець був з характером. Лише кілька людей із числа знайомих Стіва мали таке ж сильне, як у Тайлера, відчуття справедливості. Стів добре пам’ятав, з якою гордістю Тайлер дивився на нього, коли він захищав свої ідеали на засіданні ради у переддень Дня всіх святих. І раптом він зрозумів, що, можливо, накладає на сина такий тягар, якого він сам ніколи не зміг би понести.

«Він повинен пройти крізь це, — подумав Стів, — альтернативи немає. Можливо, якийсь час воно мучитиме його, але потім мине, як усе врешті минає».

Піднята баржею хвиля добігла до підпори моста, і її білі гребені вдарились об валуни. Несподівано Стів розсердився сам на себе за ці погані передчуття. Він захищав Тайлера, тому що любив його. Батьки люблять своїх дітей і захищають їх будь-якою ціною. Хіба сам Тайлер не запитував його не так давно в інтерв’ю для власного блога про те, кого Стів врятував би: власну дитину чи село в Судані?

Звичайно, ти рятуєш власну дитину. Це і є любов.

— Гаразд, — помовчавши, сказав Тайлер. Він тремтів, тому Стів притиснув його до себе і, зігріваючи, трохи розтер долонями.

— Чудово. Будь сильним, синку, і все буде добре. Ти не заслуговуєш на покарання.

— А мамі ти збираєшся сказати?

— Ні.

До цієї миті Стів про це навіть не думав, але таке рішення здалося йому вірним.

— Це лишиться поміж мною й тобою.

— Згода, — кивнув Тайлер, кілька секунд помовчав, а потім стиха додав:

— Дякую, тату.

Вони стояли й дивилися на те, як повз них тече холодна, темна вода. Стів ніколи не забуде цю мить, яку вони з сином провели разом. Раптом йому нестримно захотілося зайти на баржу разом із Тайлером, залишити позаду Блек-Спрінг і плисти за течією, до гавані Нью-Йорка і далі — назустріч новому світанку. Туди, де усе знову стане справжнім. У спалаху дежавю він почув саркастичний сміх Метта: «Отже, тату, кого ти врятуєш: Тайлера чи мене?» Того вечора Стів відповів банальністю, і Тайлер безпомилково відчув політкоректність його слів. А правда полягала в тому, що, якщо починати по-справжньому обирати між двома дітьми, почуватимешся незручно. Зі спілкування з батьками під час лікарської практики у Медичному коледжі Нью-Йорка він знав, що то була цілком природна річ, проте коли тебе самого змушують поглянути на себе у дзеркало, враз з’являються вкрай бентежні почуття.

Але сьогодні, стоячи біля опори моста, обнявши однією рукою старшого сина, він не боявся визнати правду. Попри те, що Стів усім серцем любив Метта і Джоселін, і, напевно, в нього потьмарився б розум, якби щось сталося з кимось із них, Тайлер для нього завжди буде на першому місті.

Але тієї ночі, коли він лежав у ліжку, сумніви нікуди не втекли…. ніби в його голові стирчала газова трубка, а на її кінці — вогник, що ніяк не бажав згасати.

Джоселін перепросила за сплеск емоцій, а Стів — за грубе зауваження. Врешті-решт, усі вони були під шаленим тиском. Невисловлене звинувачення було знову поховане, але вони це мали зробити — заради взаємного примирення. Коли вони лежали удвох у темряві, Стів спокійним голосом переказав дружині, що трапилося з Тайлером — ту версію подій, яку він збирався оприлюднити у Відьмоконтролі. Він ніколи не міг доладно брехати дружині, та й не мав для того причин, але тепер, коли з його вуст із дивною легкістю линув потік напівправди, трохи засмутився, помітивши, що йому навіть не соромно. Джоселін була приголомшена і похвалила його за те, що він зміг оце все витягти з Тайлера. Вона знову попросила пробачення за те, що звинувачувала чоловіка у бездіяльності, але Стів поклав вказівного пальця їй