Легковажна наречена - Аліна Амор

Райан на балу так і не з'явився, але незабаром я й думати про нього забула.

Взагалі, танці в Мірадейї – це єдиний шанс для юної леді залишитись наодинці з молодим чоловіком, поспілкуватися, пофліртувати, і навіть пообійматися і залишитися при цьому порядною дівчиною. В очах двору, звичайно. Тут із цим суворо.

На це танці й заточені. А як ще пояснити ці безглузді повільні кружляння навколо один одного та ходьбу за ручку? Окрім танцю, схожого на вальс, решта були якимось відверто смішними.

Юні діви використовували всі можливості привернути до себе увагу. І хоча варіантів, здавалося б, було не так багато, у справі зваблення кавалерів дівчата досягли величезних успіхів. Особливо мене вражали зухвало відкриті декольте, які бідні жертви жіночих чарів змушені були спостерігати усі чотирнадцять танців! А в деяких юних леді, незважаючи на вік, форми були дуже визначними. Або підправленими за допомогою магії. Як чоловіки витримували це випробування, продовжуючи дивитися в очі і не заробляли при цьому косоокість, не уявляю. Але правду кажучи, не всім це вдавалося.

Коли в танцях настала перерва, ми перетнулися з Меліндою в тихому куточку біля величезної вази з червоними трояндами, розцілувалися і поділилися враженнями від балу. Але скоро подруга зам'ялася і невпевнено промовила:

- Лін, мені ніяково про це говорити, - вона запнулася, потупивши очі до долу, - Але я обіцяла кузині. Даліла просила влаштувати вам зустріч. Я так розумію, вона хоче вибачитись…

- Так скажи їй, що я прощаю і уже все забула! – відмахнулась я.

Спілкуватися з цією горгулією зовсім не хотілося. Одного разу вистачило з головою.

- Розумієш, вона наполягає на особистій розмові, - попросила Мелінда, зробивши нещасні очі.

Ох... Як же не хочеться! Я важко зітхнула.

Але з іншої сторони, мені так набридли ці сварки – з Корделією, з Далілою… І чесно кажучи, я теж багато чого лишнього їй наговорила, бо коли тебе жалять – ти жалиш у відповідь, не задумуючись що твої слова ображають не менше. Якщо маркіза і справді хоче владнати наш конфлікт, можливо не варто їй відмовляти?

Крім того, Мелінда – моя єдина подруга у Мірадейї, а друзі – це святе. Тому я дала їй себе вмовити:

- Ну добре. Де вона? Нехай підходить! – королівським жестом дозволила я.

- Даліла хоче поспілкуватись у картинній галереї на другому поверсі… - промимрила Мелінда.

Зрозуміло. Немає бажання знову принижуватись при всьому дворі. Ну тут її можна зрозуміти.

Я пошукала поглядом агента, якого вирахувала ще на початку вечора. Він не зводив з мене очей і майже не танцював, переважно був зайнятий тим, що підпирав стінку і слідкував за мною. Другого вичислити не вдалося, припускаю, він професійніший ніж цей, раз не спалився. Одразу знайшла і посміхнулася до нього.

- Гаразд, веди! - я вирішила, що чим раніше з цим покінчимо, тим краще.

Ми вийшли із зали, побродили коридорами, піднялися широкими мармуровими сходами на другий поверх і на початку картинної галереї нас дійсно чекала маркіза.

Вона поважно привіталася, і я підтримала цей цирк. Виразно глянувши на Мелінду, Даліла попросила залишити нас наодинці, що та одразу і зробила, та звернулася до мене:

- Евелін, пропоную поспілкуватись у цих покоях, - вона кивнула на білі дерев'яні різні двері.

- Даліла, до чого ця секретність? Говоріть, що хотіли, у мене мало часу. Я вас слухаю.

Ця затія уже почала дратувати.

- Але й стіни мають вуха… - загадково прошепотіла красуня.

- А мені нічого приховувати, - відбила я.

- Повір, дуже важливо і в першу чергу для тебе, щоб цю розмову ніхто не почув, - з незрозумілим натяком промовила вона.

- Добре, - зітхнувши, я врешті погодилась.

Мені навіть стало цікаво, що такого страшено таємничого вона може розповісти?

Маркіза відчинила двері і широким жестом запропонувала увійти. Я пройшла у простору розкішну вітальню, оформлену в золотавому та білому кольорі і на середині кімнати обернулася. Даліла ж зачинивши двері, чомусь залишилася стояти біля них.

- Я - сама увага, - я поквапила її, піднявши брови і холодно посміхнулась.

Та одразу почула шурхіт швидких кроків позаду, не встигла я навіть глянути, як мої руки різко заломили за спину. Я сіпнулась у спробі вирватись. Але ж куди там! Немов у капкані затиснули, не дозволяючи обернутися. Все, що вдалося – повернути голову та боковим зором охопити овал обличчя та куточок губ, до пуття розглянути чоловіка я не змогла.

- Даліло, що відбувається? - ошелешено скрикнула я, і скривилась, бо м’язи на заломлених руках занили та ще й слідом стрільнуло у передпліччя гострим болем.

Маркіза гаденько посміхнулася:

- Твій, ем…, коханий попросив організувати вам романтичне побачення, то ж хіба могла я відмовити возз'єднанню люблячих сердець? - глузливо проспівала Даліла.

У мене уже й сльози виступили на очах від невідпускаючого болю, так що я не одразу знайшлася що сказати. Що за маячню вона взагалі плете?