Пасербки восьмої заповіді - Генрі Лайон Олді

— Я, звичайно, проведу, але ж у горлі в мене пересохло, ваша превелебносте. От монастирське винце, кажуть… усім винам вино! Непогано б скуштувати! А там — хоч на цвинтар, хоч відразу на той світ! У гарному товаристві не лячно…

— Грішно захоплюватися хмільним зіллям, сину мій, — строго завів єпископ. — Та й чи не зіб’єшся ти з дороги? Сам розумієш: вино глузливе, сикера буйна, а п’яна людина до худоби подібна!

— Худоби?! — щиро здивувався гураль. — То це ми з кумом… ач, скажеш таке — худоба! Не піду я нікуди! Прямо тут спати ляжу!

Торг тривав ще якийсь час, аж поки впертому пастухові видали нарешті одну завбачливо прихоплену з собою сулію — чернець-візник ніби передчував, що вино їм знадобиться.

Після чого всі четверо вирушили до табору князя Лентовського.

Час наближався до півночі, але в таборі все ще горіли вогнища, тож біля одного з них єпископ угледів знайому постать князя. Замислений Лентовський сидів, обхопивши руками гострі коліна й загорнувшись у вовняну накидку.

— Добрий вечір, ваша превелебносте, — промовив князь, не підводячи голови, але безпомилково визначивши, хто підійшов до багаття в таку пізню годину. — Що, і вам не спиться?

— Не спиться, сину мій. Обов’язок пастиря не велить мені сьогодні спати. А тому з’явився я до тебе зі смиренним проханням — чи не виділиш мені двох-трьох вірних людей для супроводу?

— Куди ж це ви зібралися глупої ночі, святий отче? — здивовано підвів брову Лентовський. — І хто може загрожувати вам, що ви просите супроводу? Звісно, я не проти, але…

— Та ось, вирішив до цвинтаря пройтися, глянути, що там діється. Коли все гаразд — помолюсь за душу покійного та й піду назад ну, а коли… Сам розумієш, сину мій. А провідників у тебе прошу, бо ж гори ці кишать розбійниками, які не мають належної поваги до смиренних слуг Божих; а ваших озброєних людей, найпевніше, постережуться.

— Отут ви маєте слушність, ваша превелебносте, — кивнув Лентовський і підвівся. — Зараз я покличу людей. Та й сам із вами пройдуся — бо щось не спиться. Не заперечуєте?

— Аж ніяк, сину мій, аж ніяк! — сплеснув руками провінціал і ледь помітно всміхнувся.

„Коли щось не так, доведеться, швидше за все, вгалювувати цього вискочня Райцежа, — подумав єпископ. — О, тоді Лентовський зі своїми людьми буде ще який доречний!“

Занурений у ці роздуми, Гембицький не помітив, як при світлі багаття лиховісно блиснули очі старого князя.

…Час від часу пастух на ходу прикладався до отриманої сулії, захоплено кректав, зупинявся, ретельно затикав сулію корком і ховав її знову за пазуху, після чого простував далі.

Випиваха-гураль запевняв, що до цвинтаря йти не більше як півгодини, однак вони рухалися значно довше, але нічого схожого на мету їхньої подорожі поки що видно не було.

— Чи не збився ти часом з дороги, сину мій? — не витримав нарешті Гембицький, якому почало здаватися, що негідник-провідник морочить їм просто-напросто голову й водить по колу; а взагалі, усі вони тут, у цих забутих Богом горах.

єретики, язичники та розбійники, усі між собою змовилися, тож варто було б…

— Ні в якому разі, святий отче! — впевнено заявив гураль. — Тобто спочатку я таки збився, як не збитися на тверезу голову, але ж тепер уже точно знаю, куди йти. Незабаром дійдемо, ви не турбуйтеся!

- І куди ж нам, по-твоєму, йти? — глузливо кинув князь, якого ця нічна прогулянка з блуканням по горах та п’яним провідником не сказати б дратувала — скоріше потішала.

— Туди, — провідник упевнено махнув рукою кудись у темряву і, на підтвердження, рушив у протилежному напрямку.

Якийсь час усі знову рухалися мовчки, поки єпископ, уже не вперше за сьогоднішню метушливу ніч, не звернув увагу на дратівливе мерехтіння над головою. Щось із виском та ляскотом шугало над ними: чи то якісь нетопирі, чи то якісь тіні… Його превелебність про всяк випадок перехрестився й швидко зашептав молитву, але на дивних тварин це ніяк не подіяло. Тоді Гембицький, трохи прискоривши ходу та відразу ж разів зо два спіткнувшись, наздогнав провідника, який ішов попереду, і торкнув його за плече.

— А скажи-но, сину мій, — ласкавий тон його превелебності не віщував нічого доброго, — чи не знаєш ти, що воно таке миготить над нами?

Гураль побіжно глянув угору, безтурботно скуйовдив чуприну п’ятерицею, але, глянувши на строге обличчя провінціала, нашвидку перехрестився.

— Певно що знаю, святий отче. Чого ж тут не знати? Бухруни то.

— Хто? — не зрозумів єпископ.

— Бухруни, кажу!

- І хто вони, ці… бухруни? Нечисті?

— Навряд… Під місяцем аж сяють — отже, чисті!

— Може, звірина яка? — припустив Гембицький. — Наче нетопирі?

— Ну, таке скажете! — впевнено спростував єпископове припущення провідник. — Бухруни й нетопирі! Сміх та й годі!

- І що ж твої бухруни роблять? — поцікавився провінціал з уїдливою посмішкою.

— Мої — нічого. А ці літають!

— Це я й сам бачу! — єпископ почав потроху втрачати рівновагу. — Шкоди вони якоїсь завдають?

— Звісна річ! — упевнено заявив пастух. — Заморочити можуть чи й зовсім звести… Хоча можуть і навести.

— Кого навести? — його превелебність явно був збитий з пантелику великою кількістю в цих горах невідомих йому досі істот: Веснянки, Блискавиці, Мавки, Полуденниці, а тепер ще й бухруни, котрих, як на те, довелося побачити на власні очі.

— Та кого завгодно! — недбало відказав гураль. — Оце зараз і нас наводять.

— Нас?! — до його превелебності не відразу дійшло, що це його, ставленика Ватикану, єпископа Гембицького, незрозуміло куди наводять невідомі бухруни!

А