Чорнильна смерть - Корнелія Функе

Вогнерукий уже чекав на порозі будинку.

— Де вони? — занепокоєно запитав Фарид, підбігаючи до нього. Адже він не бачив ані Орфея, ані Оса, проте чув їхні роздратовані голоси.

— У погребі, — відповів Вогнерукий. — Я загубив на порозі трохи вогню. Коли він згасне, ми будемо далеко в лісі.

Фарид кивнув головою і обернувся, коли на сходи вгорі вийшла одна зі служниць. Але то була не Бріана.

— Моя донька не тут, — сказав Вогнерукий, немов прочитавши його думки. — Навряд чи вона ще раз повернеться до цього дому. Вона в Роксани.

— Вона ненавидить мене! — пробурмотів Фарид. — Чому вона врятувала мене?

Вогнерукий відчинив двері, і куниці повибігали на вулицю.

— Мабуть, Орфея вона любить ще менше, ніж тебе, — мовив він.

Воронів вогонь

Життя — рухлива тінь, актор на сцені.

Пограв, побігав, погаласував

Свою часину — та й пропав. Воно —

Це дурна казка, вся зі слів гучних

І геть безглузда.

Вільям Шекспір. Макбет[3]

Феноліо був щасливий. О так, він був щасливий, дарма що Іво та Деспіні заманулося потягти його на ринкову площу, де Ворон знову давав виставу. Про неї вже кілька днів повідомляли герольди, і Мінерва, звичайно, не пустила б дітей самих. Миршавець звелів збудувати поміст, щоб кожен міг бачити, який партач його князівський вогнедув. Невже він сподівається, що народ таким чином забуде про повернення Вогнехідця? Але, як і завжди, Ворон ніколи не міг зіпсувати настрій Феноліо. На серці в нього ще ніколи не було так легко, відколи він із Козимо вирушив до Сутінкового замку. Ні, про те, що сталося потім, він волів не думати, цей розділ закінчився. Його сюжет почав розвиватись у новому напрямі, і кому він мав дякувати за те? Собі самому! Бо хто, як не він, увів до гри Сойку, чоловіка, що і Свистуна, і Миршавця вважає за дурнів і повернув з того світу Вогнерукого? Що за постать! І якими гротескними видаються порівняно з ним Орфеєві створіння: пістряві феї, забитий єдиноріг, коротуни з блідо-блакитним волоссям. Такі істоти були ще під силу Телепневі, натомість він, Феноліо, міг створити такі постаті, як Чорний Принц і Сойка. Що ж, слід визнати: тільки Мортимер надав Сойці плоті та крові. Але на початку все одно були слова, і їх написав він, кожнісіньке слово!

— Іво! Деспіно!

Де вони в біса поділися? Легше зловити Орфеєвих строкатих фей, ніж цих дітлахів! Хіба не казав їм, щоб не бігали так далеко? Вся вуличка аж кишіла дітьми. Вони вибігали з кожного будинку, щоб принаймні на годину чи дві забути про тягар, який поклав світ на їхні маленькі плечі. За тих похмурих часів дитинство аж ніяк не було веселим. Хлопці надто рано дорослішали, а дівчата додавали смутку матерям.

Мінерва спершу не хотіла пускати Іво та Деспіну. В місті вешталося забагато солдатів. Удома чекало надто багато роботи, проте Феноліо вмовив її, дарма що йому вже тепер ставало недобре від смороду, який знову поширюватиме Ворон. Цього дня, коли він почувається таким щасливим, мають бути щасливі й діти, тож він, поки Ворон партачитиме, просто мріятиме, що невдовзі вже Вогнерукий видуватиме вогонь на ринковій площі Омбри. Або малюватиме собі в уяві, як Сойка заїздить до Омбри й виганяє з брами Миршавця, мов шолудивого пса, стягує Свистунові срібну маску з обличчя і разом з Чорним Принцом засновує царство справедливості, де панує народ… Ну, можливо, не зовсім. До такого цей світ, мабуть, ще не дійде, та все ж. Всюди буде чудово, радітиме серце, і саме він, Феноліо, визначив курс порятунку того дня, коли написав першу пісню про Сойку. Врешті-решт він вчинив слушно! Козимо, можливо, був помилкою, але звідки з’явиться напруга на обличчі, якщо воно бодай інколи не стає похмурим?

— Чорнильний ткачу! Де ти? — нетерпляче махав рукою Іво.

Що собі думає той малий? Що такий старий чоловік, як він, може пролізти крізь цю повінь дітей, мов вугор? Деспіна обернулася і втішено засміялася, коли Феноліо махнув їй рукою. Але потім її голівка знову зникла серед інших голів.

— Іво! — гукав Феноліо. — Іво, хай йому грець, наглядай за сестрою!

Господи, таж він і не знав, як багато в Омбрі дітей. Чимало їх, ідучи на ринкову площу, вели з собою малих братів і сестер. Феноліо був єдиним чоловіком на всю площу, та й матерів прийшло небагато. Більшість дітей, мабуть, просто повтікало — з майстерень і крамниць, від роботи в хаті або в стайні. Навіть із навколишніх сіл поприходили діти в жалюгідному дранті. Їхні дзвінкі голоси лунали між будинків, наче щебіт пташиної зграї. Ворон, певне, ще ніколи не мав такої збудженої публіки.

Він уже стояв на помості в чорно-червоному вбранні вогнедува, але воно, на відміну від одягу решти цеховиків, було зшите не з клаптиків, а з найтоншого оксамиту, бо ж він належав до князевих фаворитів. Його завжди усміхнене обличчя аж лисніло від жиру, яким він захищав себе від полум’я, але вогонь усе-таки так часто лизав його, що обличчя стало дуже схоже на усміхнену маску, яку Батист пошив йому зі шкіри. Атож, Ворон усміхався навіть тепер, роздивляючись море дитячих облич, що так пожадливо тиснулися навколо помосту, наче він міг позбавити їх усього їхнього горя, голоду й материнського смутку, туги за вбитими батьками.

Феноліо побачив, що Іво стоїть попереду, але куди поділась Деспіна? Ага, ось вона, поряд із братом. Дівчинка радісно махнула йому рукою, він махнув їй у відповідь, а сам стояв коло матерів, що чекали перед будинками. Він чув, як вони шепотілися про Сойку і про те, як він захищатиме їхніх дітей, тепер, коли відібрав Вогнехідця у Смерті. Аякже. Над Омброю знову засяяло сонце. Надія повернулась, і він, Феноліо, дав їй ім’я. Сойка…

Ворон скинув мантію, таку важку й коштовну, що, продавши її, безперечно можна було б цілий місяць годувати всіх дітей, зібраних на площі. На поміст до шпільмана зійшов кобольд, обвішаний торбами з алхімічними порошками, якими цей партач підживлював полум’я, щоб воно слухалося його. Ворон і досі боявся вогню. Про це можна було здогадатись одразу. Можливо, тепер боявся ще дужче, і Феноліо постеріг, що, почавши виставу, шпільман хвилюється. Вогонь пирхав і сичав, пускав отруйно-зелений дим, від якого кашляли діти і який згромаджувався в загрозливі