Чорнильна смерть - Корнелія Функе
— Меґі, чому ти так дивишся на матір? — запитав Мо першого ж дня, коли повернувся. «Чому? Бо білі жінки забрали тебе через неї», — хотіла відповісти вона, але промовчала. Меґі знала, що чинить несправедливо, проте відчуженість між нею і матір’ю не минала. Фарида вона теж не могла простити.
Він стояв коло Вогнерукого і був єдиним, хто не видавався пригніченим. Ну, звичайно. Хіба Фарид переймається тим, що її батько невдовзі віддасть себе на ласку Свистуна? Вогнерукий повернувся. Більше ніщо не має значення. Фарид був спробував примиритися з дівчиною: «Меґі, все вже минулося. З твоїм батьком нічого не сталося — і він привів Вогнерукого!» Отож це все, що його цікавило! І він завжди таким буде.
Яшма капнув на пергамент сургучу, і Мо приклав печатку, вирізьблену колись для книжки, зшитої з Резиних малюнків. То була голова єдинорога — печатка палітурника за обіцянку розбійника. Мо віддав листа Вогнерукому, обмінявся кількома словами з Резою та Чорним Принцом і підійшов до Меґі.
Коли Меґі була ще маленька й діставала батькові лише по лікоть, вона часто, коли боялася, засувала батькові голову під руку. Як давно це було!
— Яка на вигляд Смерть? — запитала вона його, коли він повернувся. — Ти бачив її?
Спогад про Смерть, здається, не лякав його, проте його погляд одразу полинув кудись далеко, дуже-дуже далеко…
— Вона має багато постатей, але голос жінки.
— Жінки? — здивовано перепитала Меґі. — Та Феноліо б ніколи не дав такої великої ролі жінці!
А Мо засміявся й відповів:
— Меґі, я не вірю, що Феноліо написав Смерті її роль.
Меґі й не дивилася на батька, коли він зупинився перед нею.
— Меґі, — озвався він, узявши її за підборіддя та піднявши його, аж поки вона глянула на нього. — Не сумуй отак, прошу тебе!
Позаду Мо Чорний Принц відвів убік Батиста і Дорію. Меґі уявляла собі, які вказівки він даватиме їм. Ватажок послав їх до Омбри, щоб вони поширили серед зневірених матерів чутку, що Сойка не кине напризволяще їхніх викрадених дітей. «А свою доньку кинув!» — думала Меґі й знала, що Мо побачив докір у її очах.
Батько мовчки взяв її за руку й повів геть від наметів, геть від розбійників, геть навіть від Рези, що й досі стояла коло багаття. Мати стирала собі чорнило з пальців, терла і терла їх, а Яшма співчутливо дивився на неї, наче вона могла отак стерти і вже написані слова.
Мо зупинився під дубами, крислате гілля яких напиналося над табором, мов небеса з дерева й позолоченого листя. Взяв Меґі за руку й водив по ній вказівним пальцем, наче дивувався, як вона виросла. А втім, її руки й досі була набагато менші за його. Дівочі руки…
— Свистун уб’є тебе.
— Ні. А коли спробує, я тоді залюбки покажу йому, який гострий ніж у палітурника. Батист знову зробив мені криївку для ножа, і, повір, я дуже зрадію, коли цей дітовбивця дасть мені нагоду випробувати його на ньому, — відповів Мо, і ненависть тінню залягла на його обличчі.
Сойка.
— Ніж тобі нічим не допоможе. Він все одно тебе вб'є. — Які дурні її слова. Наче в упертої дитини. Але вона так боїться за нього.
— Меґі, троє дітей уже загинули. Піди до Дорії, і нехай він тобі ще раз розповість, як їх усіх зігнали. Вони загинуть усі, якщо туди не піде Сойка!
Сойка. Таке враження, ніби він каже про когось іншого. За яку дурепу він вважає її?
— Це не твій сюжет, Мо! Нехай Чорний Принц рятує дітей.
— Що? Свистун уб’є їх усіх, коли спробує Принц. — В очах Мо було стільки гніву, що Меґі вперше зрозуміла: батько поїде до замку не тільки задля живих дітей, а й задля помсти за мертвих. Ця думка нагнала на неї ще більшого страху.
— Гаразд. Можливо, ти маєш слушність. Може, і справді немає іншого способу, — мовила Меґі. — Але дозволь мені принаймні поїхати з тобою! Щоб я могла допомогти тобі. Як у Сутінковому замку. — Здається, ніби лише вчора Рудий Лис укинув її до батька в камеру. Невже Мо забув, як добре йому було, коли вона перебувала поряд? Що вона врятувала його з допомогою Феноліо?
Ні, безперечно, ні. Але Меґі досить було поглянути на нього, щоб дізнатися, що цього разу він усе-таки поїде сам. Сам-один.
— А ти пригадуєш, як я колись розповідав тобі про розбійників? — запитав Мо.
— Звичайно. І їх усіх зрештою спіткало нещастя.
— А чому? Бо завжди те саме. Розбійник хоче захистити тих, кого любить, і за це його вбивають. Хіба не так?
«Ох, ну й хитрун її батько! То він і матері те саме казав? Але я знаю його краще за Резу, — думала Меґі, — і знаю набагато більше оповідок про розбійників, ніж вона».
— Як у тому вірші про розбійника! — вигукнула Меґі. Елінор читала їй цього вірша безліч разів. «Ох, Меґі, а чому ти бодай раз не хочеш прочитати його? — і досі чула дівчина її докірливе зітхання. — Батькові про це нічого не треба казати, але я б залюбки подивилась, як цей розбійник чвалує крізь мій дім!»
Мо прибрав доньці коси з чола:
— А що там у ньому?
— Його кохана застерігає його від солдатів, і він утік! Донька теж може застерегти.
— Авжеж! Доньки теж уміють дуже добре рятувати своїх батьків. Ніхто не знає цього краще за тебе, — несамохіть засміявся Мо. Вона любила його сміх. А що, коли вона вже ніколи не побачить його?
— А ти пам’ятаєш, що сталося з коханою в тому вірші, правда ж?
Меґі, звичайно, пам’ятала: «Сяйво місячне рушниці там розбили, в сяйві місячнім їй груди враз пробили». Розбійника солдати зрештою вбили теж. «Він лежить на вулиці в крові, в комірі мережанім на шиї».
— Меґі!
Донька обернулася до батька плечима. Вже не хотіла дивитися на нього. Вже не хотіла боятися за нього.
Хотіла тільки сердитись. Сердитись, як на Фарида, сердитись, як на Резу. Любов до когось — це завжди страждання. Нічого, крім страждання.
— Меґі! — Мо взяв доньку за плечі і розвернув її. — Припустімо, я не поїду, — чи сподобається
