Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
* * *
Нарешті Сем знову дістався до камінних дверей орківського проходу, та не знайшов ані засува, ні замка, який замикав їх, а тому переліз через них, як раніше, і тихцем спустився на землю. Потому крадькома подався до виходу з тунелю Павучихи, де все ще гойдались і тріпотіли на холодному перетязі клапті її велетенської павутини. Після задушливої темряви, з якої він вибрався, перетяг і справді здався Семові холодним, але водночас і підбадьорливим. Він обережно виповз назовні.
Довкола панувала зловісна тиша. Світла було не більше, ніж у сутінках наприкінці похмурого дня. У Мордорі піднімалися густі випари і, клубочачись низько над землею, линули на захід – нескінченне товпище хмар і диму, яке зісподу освітлювала темно-червона заграва.
Сем звів очі на орківську вежу, і зненацька в її вузьких вікнах заблимало світло, ніби крихітні червоні очі. Може, це був якийсь сигнал? І гобіт згадав, як він боїться орків, – те, про що гнів і відчай змусили його забути на коротку часину. Судячи з усього, йому слід було зробити єдине: піти далі, щоби знайти головний вхід до страхітливої вежі. Семові підкосилися коліна, й він увесь затремтів. Відвівши погляд од вежі і виступів Розколини попереду, гобіт примусив свої неслухняні ноги рухатись і поволі, нашорошивши вуха та вдивляючись у густий морок скель понад шляхом, повернувся власними слідами до того місця, де впав Фродо і де досі тхнуло Павучихою, а потому посунув уперед і вгору, доки опинився в тій самій ущелині, де надягнув Перстень і побачив загін Шаґрата.
Там Сем спинився й сів. Наразі він просто не міг рухатися далі і був певен: щойно перейде через маківку гори і зробить один-однісінький крок стежкою вниз до мордорської землі – ходу назад уже не буде. Він може ніколи не повернутися звідтіля. До пуття не уявляючи собі, що робить, вийняв Перстень, надягнув на палець і відразу відчув нестерпний тягар його ваги, а ще – і цього разу дужче та гостріше, ніж уперше, – лють Мордорського Ока, що шукало Перстень, прагнучи пронизати пітьму, яку воно само витворило для захисту і яка нині перешкоджала його пошукам, збурюючи неспокій і сумніви.
Як і попереднього разу, Семів слух загострився, а зір натомість почав спотворювати цьогосвітні речі, роблячи їх тонкими та невиразними. Скелясті стіни стежки стали тьмяні, мовби він дивився на них крізь імлу, зате здалеку до нього долинало булькотіння пораненої Павучихи, а зовсім близько, виразно та голосно, було чути брязкіт металу і крики. Гобіт схопився на ноги і притиснувся до стіни біля шляху. Він зрадів, що має Перстень, адже сюди наближався ще один загін орків – так гобіт подумав спершу. А потім раптом збагнув, що помилився і що слух обдурив його: орківські крики долинали з вежі, найвищий виступ якої був тепер просто над його головою, ліворуч од Розколини.
Гобіт здригнувся і спробував примусити себе рухатися. Вочевидь, там коїлося щось лихе. Можливо, всупереч усім наказам, жорстокість орків перемогла, і тепер вони мучать Фродо чи по-дикунському роздирають його на шматки? Сем прислухався, й ураз у нього зблиснула надія. Сумнівів майже не було: у вежі зчинилася колотнеча, й орки билися між собою, а Шаґрат і Ґорбаґ зійшлися у двобої. Хоч якою примарною була надія, що її подарував гобітові цей здогад, але її вистачило, щоби підняти його на ноги. Ось він, сподіваний шанс! Любов до Фродо переборола все інше в його єстві, й, забувши про небезпеку, Сем крикнув уголос:
– Я йду, пане Фродо!
А тоді побіг до шляху, що вів угору, й піднявся ним. Дорога несподівано звернула ліворуч, а потому стрімко зірвалась униз: Сем перетнув кордон Мордору.
* * *
Він зняв Перстень, спонуканий глибинним передчуттям якоїсь небезпеки, хоча сам подумав лише про те, щоби якнайкраще бачити.
– Треба дивитися страху в очі, – пробурмотів. – З мандрів у тумані пуття не буде!
Семів погляд упав на сувору, неприступну та понищену землю. Просто перед ним найвищий гребінь Ефель-Дуату стрімко зривався могутніми кручами вниз до темного рову, на протилежному боці якого здіймався ще один гребінь, значно нижчий, аніж цей, зі щербатим зазубреним краєм, із якого вистрілювали стрімчаки, ніби чорні зуби на тлі червоного світла за ними. То був грізний Морґай – внутрішнє кільце захисних бар’єрів тієї землі. Аж ген-ген за ним, проте майже просто попереду, по той бік широкого озера темряви, поцяткованого дрібними вогниками, видно було велику пломенисту заграву, з якої піднімалися гігантські колони завихреного диму, каламутно-червоні при основах і чорні вгорі, де вони зливались у гойдливий балдахін, що накривав цілу ту прокляту землю.
Сем дивився на Ородруїн – Гору Вогню. Раз у раз десь у глибині попід її попелястим конусом горна розпалювалися, мов жар, і, натужно розхитуючись та двигтячи, вивергали ріки розплавленого каміння з бічних ущелин. Одні з тих рік, палахкочучи, текли до Барад-дура велетенськими каналами, а другі зміїлися до кам’янистої рівнини, та згодом застигали й лежали, немовби дракони-покручі, яких виштовхнула зі себе змордована земля. Сем побачив Судну Гору в мить виверження, і її світло – закрите чималим щитом Ефель-Дуату від того, хто піднімався стежкою зі Заходу – відбивалося від поверхонь безплідних скель, так що вони здавалися просякнутими кров’ю.
Сем стояв, мов ошелешений, бо в тому жахливому освітленні він, поглянувши ліворуч, нарешті побачив Вежу Кіріт-Унґолу та всю її міць. Відрога, яку він бачив із протилежного боку, була тільки її найвищою баштою. Східна частина Вежі трьома великими ярусами піднімалася з гірського виступу далеко внизу; задню її частину було звернено до могутньої скелі, з якої вона виступала шпилястими бастіонами, що дедалі меншали, піднімаючись один над одним, а північно-східна та південно-східна стіни, майстерно викладені з каменю, прямовисно спускались униз. Уздовж найнижчого ярусу, за п’ятнадцять сажнів од того місця, де стояв Сем, вузький двір обступила зубчаста стіна. Поблизу, в південно-східному її краї, була брама, що виходила на широку дорогу, зовнішня огорожа якої тяглася понад
