Повернення Короля - Джон Рональд Руел Толкін
Здолавши з великим зусиллям кілька миль, друзі зупинилися. Фродо знемагав. Сем зрозумів, що таким чином вони далеко не зайдуть - перебіжками в три погибелі, поповзом...
- Ходімо по дорозі, поки не споночіло? - запропонував він. - Адже вчора якось викрутилися! Ризикнемо, зате виграємо час, і можна буде відпочити.
Ризикували вони набагато більше, ніж Семові здавалося, але Фродо, роз'ятрений сердечним розбратом, знеможений зневірою, пригнічений тяжким тягарем обов'язку, на все був згодний. І вони пішли по твердому грунту тракту, що вів прямо до Чорного Замку. їм знов поталанило: [193] до ночі не зустрілася жодна жива душа, а вночі їх укрила темрява. Мордор завмер у передчутті бурі: отруйні луги під Мінас-Моргулом палали, вожді Заходу минали Роздоріжжя.
Так воно й відбувалося: Перстень рухався на південь, гондорська рать - на північ. Кожен день, кожна миля збільшували муки гобітів; сили танули, страх наростав. Удень вони ворогів не зустрічали, уночі, намагаючись заснути в якій-небудь щілині біля дороги, чули вигуки і тупіт безлічі ніг, дробовий перестук копит коней, яких безжалісно кололи острогами. Але гірше явної небезпеки була безсонна сила, злісний розум того, до чийого гнізда вони наближалися. Що ближче до Барад-Дуру, то страшнішою здавалася гобітам ця чорна перешкода, стіна ночі на останньому рубежі світу.
У той час, коли гондорська рать залишила Ітіліен, двоє подорожан боролися з лавиною чорного розпачу. Минуло чотири дні, як вони вирвалися з колони орків, але почуття кошмарного сну не минало. Протягом усього четвертого дня Фродо не вимовив ані слова, він ішов, зігнувшись до землі, і спотикався, як сліпий. Сем нічим не міг йому до-зарадити: тягар Персня, нестерпний для тіла і болісний для душі, дедалі зростав. З тривогою помічав Сем, що Фродо часто підіймає ліву руку, начебто прикриваючись від удару, або затуляє очі, осліплені пекучим поглядом жахливого Ока. Часто тягнулася його рука і до захованого на грудях Персня, жадібно хапалася за нього й в останній момент, підкоряючись наказу волі, безсило падала.
Настала ще одна ніч; Фродо сів, поклавши голову на коліна, опустив руки - пальці його дрібно тремтіли. Сем не зводив з нього очей, поки не погустішала темрява. Сему вже бракувало втішних слів. Якби не чудодійні хлібці, обидва гобіти давно б загинули. Але, підтримуючи сили, апетиту вони не збавляли; Сем з тугою згадував різні смачні страви і мріяв про шматок звичайного білого хліба із шинкою. І все ж таки без ельфійських хлібців - а вони тепер харчувалися тільки ними - друзі не зберегли б так довго і силу, і стійкість... А зараз їм треба було прийняти нове рішення. Йти трактом далі було неможливо. Згубна Гора височіла праворуч від них, майже точно на півдні. Від тракту її відокремлювала велика мертва долина, засипана попелом [194] і залита скам'янілою лавою. Треба було перейти це рівне, не заросле й не закрите нічим місце, щоб опинитися біля підніжжя...
- Води б нам... води! - шепотів Сем; він шкодував витрачати на себе навіть краплю, губи його пересихали, язик затвердів і розпух. Але, незважаючи на його ощадливість, у флязі залишилося менше половини. А йти вони мали ще кілька днів. І цей запас давно вичерпався б, коли вони не зважилися йти трактом: уздовж нього, на великій відстані одне від одного, на випадок спішного переходу військ, були влаштовані водоймища. В одному такому водозбірнику Сем і наповнив останній раз флягу затхлою, мулистою, але на крайній випадок придатною водою. Це було два дні тому. Розраховувати на нову нагоду не доводилося.
Нарешті Сем задрімав, так нічого і не придумавши. Йому наснилися пожежі, палаючі будинки, проповзали якісь тіні, рикали дикі звірі, хтось жахливо кричав під тортурами; але коли він прокидався, навколо була все та ж сама пітьма, пустка й тиша. Тільки раз, підвівши голову, він помітив, твердо знаючи, що не спить, бліде мерехтіння пари очей - але вони відразу відсахнулися і згасли.
Жахлива ніч тяглася без кінця. Світанок настав мутний: з-за Згубної Гори сюди дотягувалися щупальці Тьми, яку простяг Саурон навколо Чорного Замку. Будити Фродо Сему не хотілося, але це був його обов'язок - будити, годувати і примушувати йти далі. Він погладив Фродо по чолу і прошепотів на вухо:
- Пане, час підійматися!
Фродо скинувся, начебто зненацька почув дзвоник, подивився на південь і, вгледівши Згубну Гору, похмуро зіщулився.
- Не можу, Семе. Мені несила рухатися, я не здолаю...
Сем знав: будь-які слова зараз даремні і скоріше зашкодять, ніж допоможуть, але співчуття проймало його, і він не зумів промовчати.
- Дозвольте мені трохи понести його. Ви ж знаєте, я можу...
Очі Фродо гнівно блиснули:
- Не наближайся до мене! Не торкай мене! Він мій! Геть звідси! - Він намацав на поясі руків'я меча, але раптом [195] притих. - Ох, ні, Семе, - сказав він печально. - Постарайся зрозуміти. Це мій тягар, ніхто інший його не винесе. Пізно, Семе, любий мій друже. Я вже майже цілком у його владі. Я не можу віддати його нікому, а якщо ти відбереш силоміць, напевно, збожеволію.
- Я розумію... Але мені здається, що від зайвої ваги позбавитися можна. Чом би не дозволити собі хоч малий попуск? Адже ми зараз прямуємо до Гори. Навіщо тягти непотрібні речі?
Фродо, не відриваючи погляду від Ородруїну, кивнув.
- Гаразд. У дорозі нам мало що знадобиться, а потім - і зовсім нічого...
Він підняв орчий щит, що лежав на землі, закинув подалі, туди ж пожбурив і шолом, і важкий пояс з ножем, а чорний плащ роздер на смуги і пустив за вітром:
- Не хочу орком прикидатися! Піду далі без зброї, чистої чи нечистої - все одно. Нехай мене вб'ють, якщо захочуть!
Сем теж скинув одіж та зброю орків, витяг з торби своє майно. Кожна дрібничка була така дорога для нього, адже він заніс їх у таку далечінь! Але найважче було розставатися з кухарським начинням.
- Пам'ятаєте тушкованого кролика? - запитав він. - Лавровий гай, тепле сонечко? Там ми зустріли Фарамира і бачили оліфанта...
-
