Повернення Короля - Джон Рональд Руел Толкін
Милі на дві на північ, на розі, де від головного хребта відщеплявся західний відріг, стояв високо на горі стародавній замок Дуртханг, один із трьох укріплених фортів, що охороняли долину Удун. Від замку вниз повзла, петляючи, дорога на схід, до Залізної Пащі. І хоча похмура, задимлена долина була порожня - ні військ, ні обозів, - гобіти зрозуміли, що весь обхідний шлях відмахали дарма.
- Ми зайшли в тупик, Семе, - сказав Фродо. - Підемо під гору - потрапимо прямо у фортецю; підемо дорогою - будемо як на долоні. А іншого спуску немає. Залишається тільки повернутися.
- Або вийти на дорогу. Давайте ризикнемо, покладемося на талан, пане, якщо талан в Мордорі взагалі мешкає. Годі кружляти наосліп. Вже краще прямо піти і здатися в полон... У нас провізія закінчується! [187]
- Добре, Семе. Тоді веди ти. Ти ще сподіваєшся... А в мене - одна зола. Тільки бігцем я не зможу, пошкандибаю потроху.
- Навіть щоб шкандибати, треба відпочити і поїсти. Давайте дозволимо собі і те, й друге, у міру можливості.
Сем подав Фродо флягу, відламав величенький шматочок хлібця. Потім згорнув свій плащ замість подушки ненаглядному своєму товаришу. А Фродо був занадто змучений, він навіть не помітив, як випив усю воду до краплі і з'їв, крім своєї, порцію вірного Сема. Коли він заснув, Сем прислухався до його подиху, вдивлявся в обличчя; воно змарніло, але не втратило виразу спокійної безстрашності. «Вже пробачте, пане, - подумав Сем, - доведеться мені вас на хвилиночку залишити. Вода потрібна. Без неї далеко не зайдемо...»
Стрибаючи з каменя на камінь з обережністю, надзвичайною навіть для гобіта, він збіг до сухого русла і пішов уздовж нього, пригадуючи, де бачив мимохідь сліди джерела. Раз у раз він нахилявся, ледь не чиркаючи вухом по каменю, і нарешті розчув слабкий шепіт води. Темний струмок падав у неглибоку яму і розтікався калюжею між камінням. Сем спробував - вода виявилася цілком питною. Сем напився досхочу і наповнив флягу; розпрямляючи спину, він раптом помітив чорну живу цятку неподалік від укриття, де спав Фродо. Сем стримав зойк, перемахнув одним стрибком яму з водою і помчав нагору по схилу. Чорна тварина була напоготові, спритно ховалася, але Сем знав, кого побачить, і руки в нього вже свербіли... Чорна голова майнула над обривом і відразу зникла.
- Ну, доля поки що за нас, - посміхнувся Сем. - Мало нам орків, ще й цей падлюка винюхувати з'явився! І як його, лиходія, земля носить...
Сем присів поруч із Фродо; будити не хотілося, але в нього самого очі злипалися, і він м'яко поплескав Фродо по плечу:
- Пане, Горлум з'явився. А не він, то його двійник. Я по воду ходив - аж гульк, стирчить голівонька. У такім сусідстві спати вдвох не можна. А я вже, прошу вибачити, прямо носом клюю...
- Давно пора! - зніяковів Фродо. - Лягай, голубе, спи. Як на мене, вже краще Горлум, ніж орки. У всякому [188] разі, він нас не видасть, якщо сам у їхні лапи не потрапить.
- Зате своїми лапами й уб'є, і пограбує, - промурмотів Сем. - Ви, пане, дивіться в обидва. Ось вам фляжка, пийте досхочу. Перед відходом я ще наберу...
Прокинувся він надвечір. Фродо сидів, притулившись до скелі, і спав. Фляга була порожня, Горлум не з'являвся, над Мордором знову лежала безпросвітна імла. Тільки сторожові вогні на вершинах сипали в небо червоні іскри. Вибираючи місця, де темніше, гобіти знову рушили в дорогу, ще небезпечнішу, ніж досі. Спершу навідалися до джерела, потім, ледве знаходячи опору для ніг, спустилися на звивисту стежку. Звідси до Залізної Пащі було двадцять миль. Вузька доріжка, без підпірної стінки й парапету, йшла над самісенькою прірвою. Гобіти прислухалися - нічого підозрілого; тоді вони вискочили на дорогу і майже бігцем помчали на схід.
Зупинилися друзі, тільки коли здолали цілих дванадцять миль. Дорога тут вигиналася на північ, і вони не могли спостерігати за пройденим її відрізком. Це ледве не згубило їх. Не встигли вони присісти і відсапатись, яку нічній тиші розлігся тупіт маршируючих ніг; з-за рогу вдарило, щохвилини стаючи яскравішим, світло смолоскипів.
- От і покладайся на талан, - сказав Фродо. - Пропали ми...
Він гарячково окинув поглядом скелю, але ті, хто колись побудував її, гладко обтесали каміння і вирівняли стіну на багато ліктів над дорогою. Метнувся на другий бік - там зяяла чорна безодня.
- Пропали... - повторив він, повернувшись до Сема, сів під скелею й похнюпився.
- Схоже, ваша правда, - сказав Сем, тулячись до нього. - Нічого, подивимося ще, як воно буде.
Їм не довелося довго чекати. З-за рогу з'явилися орки зі смолоскипами. Сем відвернув обличчя від світла, ноги затулив щитом, щоб не видно було гобітанської вовни на ногах. «А що як приймуть нас за солдатиків, що відстали, та й дадуть спокій?» - подумав він.
Це було цілком можливо. Перші ряди промчалися пою них не оглядаючись - низькорослі орки з півночі, яких [189] гнали на війну за Чорного Володаря; їх ніщо не цікавило, аби швидше добігти і не дістали бичем по потилиці. Уздовж колони носилися два здоровенних Урук-хаї, покрикуючи і розмахуючи бичами. Ряд за рядом пробігали далі, небезпечне світло вже пересунулося вперед. Сем тамував подих. Половина колони пройшла. Раптом один з Урук-хаїв помітив дві скорчені фігурки під скелею, свиснув бичем і закричав:
- Встати, виродки!
Гобіти не ворухнулися. Погонич скомандував загону зупинитися.
- Пішли, пішли, кляті ледарі! Не час спати! Він підійшов ближче і помітив значки на щитах.
- Ага, втекти надумали? Усі ваші ще вчора
