Примари Пустомитського болота - Василь Тибель
- « Земляни звідки у вас персональний шукач Ія? Судячи з повідомлення, яке залишив Ій на своєму шукачі, ви його друзі й знаєте де «Камінь?»» - пролунало у вухах дітей.
- Ій залишився… там було таке… там поганий дядько намагався нас убити, стліляв у Ія пломенем. Ій поланений… Вони залишилися там… - Надійка, не перестаючи торохтіти, махнула в сторону болота.
- Ій дав нам свого шукача, щоб ми змогли вас попередити. Чорний саламандр заблокував портал - двері в які ви мали приземлитися. А «Камінь» залишився там, на столі біля великого комп’ютера. Ійчик мав його розблокувати й разом із Професором принести сюди, – сказав Василько, відчуваючи свою значимість від того, що саме йому, Ій дав шукача.
- « Покажіть де знаходиться, той комп’ютер, бо на наш борт звідти ніяких сигналів не надходить.»
Василько оглянувся. В місячному сяйві, серед осоки відбивалося водяне плесо, а позаду темніли десятки зарослих острівків.
- «Ага легко тобі сказати», - подумалося йому.
– Чомусь вночі, всі острівки однакові. Може дочекаємося ранку? – винувато вимовив хлопець.
- «Немає в нас часу до ранку, залазьте в корабель! З висоти ми, напевне, знайдемо те місце.» - Космонавт, швидко пішов до свого мерехтливого об’єкта.
- Ми що, вмістимося всі у цій мис.., тобто літаючому об’єкті? – скептично запитав Мишко.
Невисокий космонавт тільки посміхнувся й прошмигнув у середину. Діти боязко полізли по драбинці. Першим подряпався в гору Мишко. Надійку підсадив Василько, а Миколка, з неохотою подерся останнім.
В кабіні зорельота було не так й тісно, як здавалося знадвору, попід стінами стояли зручні крісла, кабіна пілота була під стелею, а одну стіну займав велетенський ілюмінатор. Через нього болото проглядалося як у день. Василько зразу ж впізнав островок, де вони, вперше з Миколкою, побачили те злощасне вогнище на болоті. Проте, де була підземна кімната, звідки вони прибігли й де був той люк, з якого вилізли, йому було невтямки.
- Може, якби із висоти глянути? – не вспів Василько це вимовити, як їх понесло вгору й підняло високо над болотом. Звідси, з висоти пташиного польоту, було видно: і село, і ліс; а вже болото тяглося, то десь аж за обрій. Надійка злякано притулилася до Василька:
- А ми звідси не впадемо?
- Це ж техніка, не дрейф, – заспокоїв її Миколка. Він почувався справжнісіньким космонавтом.
- Чуєте, шукач Ія задзижчав? Ніби джміль у склянці. – Василько нагнувся над приладом, там мерехтіли вогники.
- «Шукач налаштований на хвилю, яку випромінює енергетичний кристал. Значить «Камінь» уже на поверхні. Ми ідемо на зниження,» - пролунало у вухах дітей. Сріблястий космонавт тільки махнув лапкою із своєї кабінки й вони почали спускатися. Через ілюмінатор було видно, що земля наближається із катастрофічною швидкістю, але ніякого переляку чи перевантаження, діти не відчули навіть тоді, коли апарат різко зупинився й завис у повітрі. Через ілюмінатор вони бачили, як болотом бреде одна-однісінька людина. Високий чоловік йшов баговинням навмання не минаючи мокроти й, в розпачі, вертів головою, ніби когось шукаючи. Зображення на ілюмінаторі приблизилося й діти впізнали бороданя.
- Це наш Плофесор! Але де ж Ійчик? - вигукнула Надійка.
- « В нас сувора заборона вступати в контакт з дорослими землянами. Звичайно, крім екстремальних випадків, але думаю, це саме той випадок?» - хвостатий космонавт поділився із дітьми своїми ваганнями.
- Не переживай, Професор був навіть у вашому підземному місті, Ій з ним теж товаришував.
- «Тоді, немає мови», - повеселів сріблястий космонавт і махнув лапкою вниз.
Літальний апарат пішов на зниження по спіралі й, зробивши обліт, зупинився навпроти ошелешеного Професора. Через спущену драбинку повистрибували діти.
- Професоре, де Ійчик? Ви врятували дільничного? – Першим до бороданя підбіг радісний Миколка.
Але він, ще не добігши, зупинився вражений; Професора важко було впізнати: закіптюжений, в роздертій одежі, лице чорне від сажі, борода обсмалена в кількох місцях. Миколка, здається, навіть розгледів в його очах якісь дивні іскорки.
- Ій залишився, там. Він передав оце! – Професор дістав із кишені «Камінець». Проте «Камінь» був вже не таким, яким бачив його Миколка раніше - а звичайним. Те незвичне сяйво, що завше мерехтіло в його середині, зникло.
Сріблястий космонавт підійшов, до Професора, взяв «Камінця» і невдоволено похитав головою.
- «Що сталося? Камінь втратив свою активну формулу. Тепер його неможливо буде активувати.»
- Це той, чорний саламандр-Віт запустив у нього електричною дугою, а потім усе зайнялося й вибухнуло. Ій не відпускав бандита й їх зачинила стіна. – В Професора забриніли сльози. - Я мушу повертатися, я маю вернутися до них.
- То, все тепер дарма? Тепер цей «Камінь»… він нічого не допоможе? – у Василька опустилися руки.
- « Чому ж, просто сили в нашого «Джерела» буде недостатньо. Але ми вишлемо увесь свій флот і спробуємо змінити траєкторію «Вказівного пальця». Звичайно зіткнення вже не минути, але ми зробимо все можливе, щоб мінімізувати його наслідки. Як би ж хоч нам знати той код, що був у Камені.».
- Ви про це? – Миколка простягнув свою руку, там яскраво, на всю долоню, виділявся напис.
- «Це ж чудово! – по-дитячому зрадів, звірок в скафандрі. Він обережно взяв Миколку за руку й тримав її роздивляючись напис, ніби то була дорогоцінна кришталева ваза. – Нам потрібно негайно, негайно летіти на базовий корабель, там нанолазерний сканер… Справа в тому, що напис на руці зберіг всю енергетику «Каменя» й тільки перенісши напис на сканер, ми зможемо знову активізувати його.»
- А як же друзі? Може й вони зі мною?
- Лети, а ми допоможемо Професорові, - вимовив Мишко.
- «Боюсь, що тим людям і Ієві ви вже не допоможете, якщо була пожежа, там спрацював захист… - звірок з сумом опустив голову. – Але, думаю, їх жертва була не даремна. Тепер ми зможемо відвернути страшну катастрофу.»
Надійка, мало не розплакалася:
- А як же, як же Ійчик? Невже він загинув? А, ті люди, може, вони таки встигли вибралися?
- Я повернуся й спробую хоч когось врятувати. А ви летіть – Професор повернувся й попрямував назад у темінь.
Мишко відкликав Василька в
