Подружжя мимоволі - Олена Гуйда

І варто було нам тільки переступити поріг, як Тайраш різко видихнув, і усмішка, яка, здавалося, вже прилипла до його обличчя назавжди зникла. Він попрямував коридором, а потім завернув у відчинені двері, за якими ховалася простора світла вітальня.

– Твоя спальня нагорі! – кинув він, наближаючись до столика з міцним алкоголем і вибравши якийсь бурштиновий напій. – Якщо щось треба, покличеш слуг! Амері до твоїх послуг. Вона напівлюдина напівтроль, але цілком кмітлива і послужлива. І навіть не думай наближатися до моєї спальні!

Видихнула. І одразу стало набагато легше. Подружній обов'язок виконувати не доведеться. Можливо, в такому разі вдасться укласти перемир'я?

– Твоя спальня – останнє місце, де мені хотілося б опинитися. Ділити ліжко я готова лише з тим, кого покохаю, – знизала плечима. – Шлюбну ніч можеш відзначити з одним із твоїх міцних напоїв.

– Ти навіть не уявляєш, наскільки я радий це чути, – він хлюпнув коричневу рідину в келих. – Що-небудь ще? Чи, може, ти нарешті припиниш маячити в мене перед очима?

– Твій вигляд, знаєш, у мене теж не викликає жодного теплого почуття, – я щосили намагалася триматися спокійно, хоч і відчувала, як полум'я всередині розгоряється. – І саме про це я хочу поговорити. Інакше хтось із нас ризикує залишитися вдівцем.

– Ти перейшла на погрози? – Раш криво посміхнувся. – Можеш не намагатися…

– Не про це! Якщо ми тут опинилися з твоєї вини...

– З моєї?! – Він різко розвернувся, і мені здалося, що склянка в руці ось-ось трісне – Я тебе не тягнув під вінець. Могла відмовитись! Взагалі не розумію, що ти тут робиш? Ти ще не досягла віку зрілості.

– Відмовитися?! Від волі жерців?

– Ну, я ж відмовлявся. Поки міг. Що ж тобі завадило? І мені б дихати було легше…

– Ти серйозно вважаєш, що я добровільно пішла на все це?! – промовила, зчепивши зуби. – Безкрила не може відмовити. Мене вигнали б, мою сім'ю позбавили б статусу, становища, сестру б не взяли заміж. Якби в мене була хоч найменша нагода більше ніколи не бачити тебе, я б неодмінно нею скористалася. Але ми тут. І… я пропоную перемир'я. Ти знаєш про правило трьох місяців?

– Звичайно, – він зробив ковток, пропалюючи мене поглядом.

– І весь цей час ми не можемо просто вдавати, що нічого не сталося. Я пропоную... Три місяці на загал поводитися так, як належить молодому подружжю, а наодинці кожен матиме своє життя. Не ганьбить наш шлюб, зрозуміло. Зі своїми… хм... дівчатами доведеться почекати.

– Впораюся якось без твоїх порад, – він скривився. – У такому разі, дев'яносто днів, відсутність спадкоємця у перспективі, і ми вільні. Правда… Ти розумієш, що ми обидва залишимося самотніми до кінця своїх днів?

– Я. Це я не зможу взяти шлюб... – підняла підборіддя і подивилася на нього впритул. – У тебе все ще лишається надія, що ти знайдеш свою істинну.

Раш насупився, наче прислухався до чогось. Може, до свого дракона? О небеса! Як би мені хотілося якось почути голос моєї дракониці! Дізнатися, як це, коли ловиш вітер крилом. Як це – кохати по-справжньому. Але… Я вже змирилася. Майже упокорилася, адже я така не одна. І все ж таки було б цікаво, як воно – мати дракона. Батько ніколи не перетворювався при нас. Маючи трьох жінок у будинку, він просто не наважувався змінюватись у нашій присутності. Лише одного разу, давно в дитинстві, мені вдалося побачити його дракона.

– Що ж, три місяці не такий великий термін, – кивнув Тайраш. – На людях намагайся якомога менше говорити і більше посміхатися.

– А ти постарайся не зеленіти і не скрипіти зубами, – відповіла йому в тон.

– Три місяці… – він промовив упівголоса. – Завтра у нас буде перший вихід у світ. Перевіримо, чи здатні ми виглядати щасливою парою.