Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич
Ітамар зробив ще крок і побачив жінку: оголену, з білим, застиглим обличчям і широко розплющеними, втупленими в небо, очима. Довге жовтувато-сиве волосся вилися між прілим листям, тьмяно блискаючи в димному світлі.
На мить вона здалася Ітамару живою. Він нахилився ближче до її обличчя і побачив очі – не очі, а темно-червоні плями, без зіниць, без райдужної оболонки. Сині губи розтягнулися у страждальницькому передсмертному оскалі. Обличчя жінки порізала мережа глибоких зморшок, а тіло було струнким, немов у юної дівчини.
Ітамар хотів перекласти її на землю, але помітив, що почорнілі кісточки ніг міцно схоплені гнучким корінням, і його гострі відростки вже встромилися в шкіру тонких гомілок, ніби прагнучи прорости крізь мертве тіло.
Ітамар промовив заклинання. Коріння одразу виповзло назовні, і позадкувало, залишаючи чорні рани, але звільняючи ноги бідолахи від своїх пут.
Над її лівою груддю виднілося дві точки від зміїних зубів. Кістки гостро виступали з-під білої з чорними синцями, шкіри.
Ітамар підняв жінку, переклав на суху траву. Звисле волосся торкнулося його руки, і Ітамар здригнувся.
Волосся було м'яким, шовковистим на дотик і продовжувало зберігати в собі запах західного сонця, його теплі відблиски дивно виглядали в поєднанні з синюшною мертвістю її застиглих рис.
Ітамар відступив на крок, уважно розглядаючи спокійне, світліюче якимось нетутешнім світлом обличчя. Йому здалося, ніби оскал чорно-лілових губ пом'якшав, і їх торкнулася тиха, ледь помітна посмішка.
І серце Ітамара пронизало гостра, щемлива жалість. Не так вже й важливо, чому ця жінка опинилася посеред дрімучого лісу і наскільки болісною чи швидкою була її смерть від зміїної отрути. Він її знайшов – і зобов'язаний затриматися, щоб здійснити ритуал поховання.
Буря вирувала над лісом, не торкаючись глибини дрімучих хащ. Вітер рвав верхівки дерев. Іноді він зі страшною силою викидався з просвіту між деревами, але тієї ж миті падав і вмирав, наче з розмаху розбившись об якусь невидиму перешкоду. Летіли вниз рідкі важкі краплі дощу.
Ітамар не став заплющувати жінці очі, – за традицією, якщо очі того, хто помер, залишилися відкритими, то так його й слід проводити до потойбічної стежки.
Піддавшись раптовому пориву, Ітамар швидко зрізав пасмо її волосся, сховав у таємній кишені на поясі, потім дістав із сумки запасний плащ і покрив їм тіло, також за традицією, залишивши відкритими голову та ступні ніг.
Відступивши на крок назад, він підняв руку і накреслив у повітрі коло. І відразу таке ж коло, тільки охоплене вогнем, спалахнуло на землі, полум’я побігло навколо мертвої жінки і зімкнулося над її головою.
– Я не знаю, хто ти і як твоє ім'я, не знаю, чи ступила ти на стежку, яка веде до Посмертя, але якщо ти загубилася в лабіринтах інших шляхів, то дивись: з волі Бога Вогню я відкриваю тобі дорогу…
І на серці його знову стало важко і порожньо. Біль і смуток мучили його. Незрозумілою була сама поява мертвої жінки тут, де на багато днів навколо немає жодного поселення. Хто послав йому цю зустріч, і що вона обіцяє?
Ітамар не вірив у розрив подій, він знав, що все, зазвичай відбувається закономірно, низкою… одна подія тягне за собою іншу, і позначається шлях… Але навіть йому, могутньому чарівнику, народженому на берегах Великої річки не завжди відкриваються таємні помисли тих, хто стоїть над законами магії.
– Сила вогню нехай супроводжує тебе! – тихо промовив Ітамар і підняв руку до небес, що клубилися грозовими хмарами.
Прямо над його головою блиснула, зміючись, світло-лілова блискавка і полетівши вниз, ударила в його розкриту долоню, пройшла крізь неї і встромилося в нерухоме тіло, яка лежало на землі.
Полум'я спалахнуло миттєво, затріщало, загуло, піднялося вгору. Ітамар не зводив очей з охопленого вогнем тіла, бачив, як воно чорніє, як обвуглюється обличчя, чув, як тріщить, лопаючись у вогні її бліда шкіра.
За короткий час тіло згоріло без сліду, лише жменька попелу залишилася лежати на землі, але й вона протрималася недовго. Черговий порив вітру підхопив її і, піднявшись нагору, забрав в небо. Ітамар глянув услід і раптом згадав, що забув зняти з плаща золоту пряжку, яку подарувала йому мати.
Але вогонь, який він закликав, нічого після себе не залишає, жодного сліду.
Придушивши легку досаду, Ітамар пішов за конем. Він хотів якнайшвидше покинути це місце.
