Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич

Наближався буревій. Звісно, можна було перечекати нічну негоду, сховавшись під величезними валунами на рівнині, але уважно подивившись на темно-сіру безодню небес з безмовними, яскравими спалахами блискавок, Ітамар зрозумів: буря не продовжиться довго і рішуче направив коня в ліс, який чорною стіною височів праворуч від нього.

До того ж, не хотілося гаяти час. Він і так пробув у дорозі надто довго і встиг скучити за привітними гущавинам  Лянсіди, за променистими берегами Великої річки, повної золотаво-червоної, повільної води.

Ліс, ніби чорний щільний намет розкрився йому назустріч. Вітер, що піднявся, вже страшно гудів по верхівках дерев, але тут унизу, все ще панували спокій і безмовність. Передчуваючи бурю, затихли всі пташині голоси, лише зрідка десь у густому листі злякано і коротко скрикував невідомий птах.

Кінь невдоволено пирхав, зупинявся і тягнув поводи, намагаючись  опустити голову і вхопити  пучок соковитої трави з-під куща.

Десь вдалині загуркотіло: гулко й гучно. Ітамар скривився і змусив  коня прискорити крок.

Він досадував на те, що не можна пуститися галопом, – надто близько росли один від одного товсті, вигнуті дерев'яні стовбури.

Понад два місяці він був відсутній у Лянсиді, їздив до далеких притоків дізнаватися про дочку північних чаклунів. Дівчина красива і дуже обізнана в магії,  цілком підходить стати нареченою для його молодшого сина. Адже тому вже дев'ятнадцять і настав час подумати про майбутнє…  

На мить клуби хмар роз'їхалися, утворивши просвіт, і вождь побачив праворуч і попереду зелений Ур: дороговказну зірку, що незмінно сходить на південним обрієм, а потім небо знову заклубилось, зачорніло, прорізане спалахами блискавок.

Декілька холодних крапель упали на обличчя.

Ітамар здригнувся. Невже, незважаючи на все своє чуття, він звернув не туди і заблукав?

Сила, що керує цим лісом, йому невідома, він не знайомий з духами, які стережуть ці непрохідні хащі. Цілком можливо, що саме вони вирішили зіштовхнути  його з вірного шляху.

Вступаючи в чужий світ, не попросивши дозволу, потрібно бути готовим до того, що господарям це не сподобається. І навіть, якщо ти сильніший, ти зобов'язаний дотримуватись правил, – закони гостинності порушувати не можна.

Ітамар зупинився і спішився. Краще порозумітися з духами, інакше, цілком імовірно, доведеться блукати цим лісом усю ніч.

А щоб духи залишилися задоволені, треба поділитися з ними кров'ю. Достатньо буде кількох крапель, пролитих на землю, і господарі лісу відступлять, не чинитимуть перешкоди, – це теж закон гостинності. Кров –  то дар, який здатний прокласти шлях у будь-яких, навіть  самих дрімучих  нетрях.

Він дістав ніж із притороченої до сідла сумки і, хмурячись, глянув на гостре тьмяне лезо.

Місце, стиснуте з усіх боків деревами, не дуже підходить для обряду. Духи лісу, хоч і мешкають у густих хащах, дуже люблять невеликі, відкриті простори.

Залишивши коня коло дерева, Ітамар повільно попрямував уперед, у димне напівсвітло, що мерехтіло у яскравому сяйві спалахуючих блискавок. 

Через десяток кроків він наткнувся на невеликий прогалину з пучками рідкої низької трави і купою сухого торішнього листя, прибитого вітром до оголенного  коріння присадкуватих дубів.

– Гарне місце! – пробурмотів   Ітамар, встав посеред прогалини, торкнувся вістрям кинджала долоні і заговорив у темряву: – Я звертаюся до духів цього лісу, як мандрівник, якому потрібен вірний і прямий шлях, і прошу дозволу пройти безперешкодно. 

Але тільки-но він зібрався зробити надріз на шкірі, як звідкись з хащі дунув порив вітру і  з тихим шелестом пронісся  по корінням дерев.

Грізне, пронизливе шипіння прорізало ніч. Сухе листя піднялося і розсипалося. Величезна змія піднялася в повітря, широко розкриваючи вогненну пащу і повільно розгойдуючись з боку на бік. У блиску урагану її луска мерехтіла сіро-зеленими переливами, очі, в яких відбивалося світло блискавок, горіли яскраво-оранжевим вогнем.

Ітамар спохмурнів. Він не боявся змій, але цей ліс невідомий, і істоти, які в ньому мешкають, цілком можуть виявитися не такими простими. Обережність ніколи не завадить. 

Не зводячи насторожених очей з розкритої пащі і роздвоєного  тремтячого язика, Ітамар вирішив, що краще буде відступити й повернути розлюченій гадюці  її володіння.

Знову сплеснули блискавки,  знову по землі пробіг струмень несамовитого вітру  і розкидав сухе листя.

Під темно-зеленим гадючим тілом щось невиразно  забіліло.

Серце страшно вдарило, а потім завмерло. Зручніше стиснувши рукоять кинджала, Ітамар твердим кроком попрямував до змії.

Та стрімко метнулася уперед, ще ширше роззявлюючи  палаючу пащу.

Ітамар викинув руку, упіймав гадину за тулуб біля голови. Гнучке тіло обхопило його передпліччя, обвилося навколо нього тугими кільцями.

У першому пориві люті і огиди, хотів він розрубати змію кинджалом надвоє, але наступної миті передумав, розплів судомно стислі кільця, кинув її вбік. Якимось чуттям розумів він, що вона не нападе вдруге, і не помилився.

Зі страшним шипінням стрімко поповзла  змія геть і загубилася  десь серед чорної трави.