Танок драконів - Джордж Мартін
Коли вона була маленька, всі казки й легенди їй розповідав Вісерис. Він обожнював говорити про драконів. Дані знала, як упав Гаренхол. Знала про Полум’яне поле і про Танок драконів. На очах в одного з її пращурів, Ейгона Третього, дракон його дядька зжер його власну матір. А скільки є пісень про те, як селища чи королівства жили в страху перед драконами, поки їх не рятував який-небудь хоробрий драконоборець! В Астапорі плавилися очі рабовласників. Дорогою до Юнкая, коли Дааріо кинув під ноги Дані голови Салора Голомозого і Прендала на Гезна, її дітки добре поласували. Дракони не бояться людей. А дракон, який виріс достатньо, щоб зжерти вівцю, так само легко нападе й на дитину.
Дівчинку звали Газея. Їй було чотири рочки. «Якщо її батько не брехав. Міг і збрехати». Ніхто, крім нього, не бачив дракона. На доказ він приніс обгорілі кістки, проте обгорілі кістки ще нічого не доводять. Може, він сам убив дівчинку, а потім спалив. Гирявий заявляє, що це буде не перший батько, який позбувся небажаної дитини. «А може, це вчинили сини гарпії, видавши це за роботу дракона, щоб місто зненавиділо мене». Дані хотілося в це вірити... але навіщо тоді Газеїному батькові треба було чекати, поки зала аудієнцій майже спорожніє, й аж потім розповідати все? Якби в його наміри входило налаштувати мірінців проти Дані, він би все розповів, коли в залі ще було повно цікавих вух.
Гирявий наполягав, що чоловіка слід стратити. «Чи бодай язика йому вирвіть. Його побрехеньки можуть знищити нас усіх, ваша препишносте». Натомість Дані запропонувала дати викуп за кров. Неможливо визначити ціну дочки, тому Дані вирішила просто заплатити вдесятеро більше, ніж за вівцю. «Якби могла, я б залюбки повернула вам Газею,— сказала вона батькові,— але деякі речі непідвладні навіть королеві. Її кості спочинуть у Храмі грацій, день і ніч у пам’ять про неї горітиме сотня свічок. Щороку на її іменини приходьте до мене — і решта ваших дітей ніколи не бідуватиме... але більше нікому про це не розповідайте».
«Люди питатимуть,— сказав згорьований батько.— Питатимуть, де Газея і як вона померла».
«Померла від зміїного укусу,— мовив Резнак мо Резнак.— Або її поцупив лютий вовк. Або хвороба забрала. Кажіть що хочете, але не згадуйте драконів».
Вісеріонові пазурі шкрябали по камінню, а товсті ланцюги гуркотіли: дракон знову хотів прорватися до Дані. А коли не вдалося, він заревів, закинув голову — наскільки міг — і плюнув полум’ям у стіну позаду себе. «Скільки ще мине часу, поки його вогонь матиме здатність трощити каміння та плавити залізо?»
Ще зовсім нещодавно він сідав до неї на плече, обвиваючи хвіст навколо її руки. Вона з долоні годувала його шматочками підсмаженого м’яса. Його першого посадили на ланцюг. Данерис сама завела його в яму й замкнула тут з кількома волами. Наївшись досхочу, він задрімав. Закували його уві сні.
З Рейгалом було важче. Мабуть, він почув, як брат яриться в ямі, попри товщину стін, які їх розділяли. Отож зрештою, коли він грівся на терасі, на нього довелося накинути сітку, сплетену з товстих залізних ланцюгів, але він учинив такий лютий опір, що довелося цілі три дні спускати його службовими сходами, а він викручувався й кусався. В цій боротьбі шестеро чоловіків отримали опіки.
А Дрогон...
«Крилата тінь» — ось як назвав його згорьований батько. Дрогон — найбільший з трьох, найлютіший, найдикіший, з лускою чорного як ніч і очима як два вогнища.
Полював Дрогон далеченько, але, наївшись, полюбляв погрітися на сонечку на верхівці Великої піраміди, де колись стояла мірінська гарпія. Тричі намагалися його там схопити — і тричі це не вдавалося. Чотири десятки найхоробріших воїнів ризикували життям, силкуючись його полонити. Майже всі вони отримали опіки, а четверо загинуло. Востаннє Дані бачила Дрогона в ніч третьої спроби. Чорний дракон летів на північ через Скагазадан у напрямку високих трав Дотрацького моря. Більше він не повернувся.
«Мати драконів,— подумала Данерис.— Мати чудовиськ. Що випустила я у світ? Так, я королева, але престол мій з обгорілого кістя і стоїть на сипучих пісках». Без драконів їй не втримати навіть Мірін, а як без них завойовувати Вестерос? «Я — кров од крові дракона,— подумала вона.— Якщо вони — чудовиська, то і я також».
Смердюк
Коли він вгризся в пацюка зубами, той запищав, шалено забився в руках, несамовито силкуючись вирватися. Найм’якіша частина — живіт. В’язень кусав солодке м’ясо, по губах текла тепла кров. Було так приємно, що на очі набігли сльози. В животі забуркотіло, і він ковтнув. На третьому укусі пацюк припинив боротьбу, і в’язень пережив відчуття, близьке до втіхи.
За дверима підземної камери почулися голоси.
Він миттю завмер, боячись навіть жувати. В роті було повно крові, м’яса й шерсті, але він не наважувався ані виплюнути, ані проковтнути. Закам’янівши, він нажахано дослухався до човгання чобіт і брязкоту залізних ключів. «Ні,— подумав він,— ні, боги збавте, не зараз, не зараз». Він стільки часу ловив цього пацюка! «Якщо мене впіймають з ним, заберуть, усе розкажуть, і лорд Ремсі мене покарає».
В’язень розумів, що має заховати пацюка, але ж він такий голодний! Він не їв уже два дні, а може, й три. Тут, у темряві, важко було визначити. Хоча руки й ноги в нього стали тоненькі як очеретини, порожній живіт розпухнув, а болів так, що спати не давав. Щоразу, заплющуючи очі, в’язень ловив себе на думках про леді Горнвуд. Після весілля лорд Ремсі замкнув її на вежі й заморив голодом. Під кінець вона обгризала власні пальці.
В’язень скулився в кутку камери, притиснувши трофей до підборіддя. З куточків вуст цебеніла кров, коли він залишками зубів кусав пацюка, намагаючись заглитати якнайбільше м’яса, поки не відчинилася камера. М’ясо було волокнисте, але таке сите, що в’язня мало не нудило. Він жував і ковтав, вибираючи маленькі кісточки з дірок у яснах, які лишилися на місці вирваних зубів. Жувати було боляче, але він так зголоднів, що не міг зупинитися.
Звуки гучнішали. «Боги, будь ласка, тільки не по мене»,— молився він, відриваючи одну з пацючих лапок. Давно вже по нього не приходили. Тут були й інші камери, інші арештанти.
