Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

користь; несподівана поразка першого нападу; загибель його Капітана... Ми бесідуємо тут, а тим часом його сумнів зростає. Око Саурона прикипіло до нас і не бачить нічого, що рухається. Тож нехай так і буде надалі. У цьому наша надія. І ось що я раджу. Ми не маємо Персня. Мудрий чи нерозважний то був учинок, але ми відправили його на знищення, щоби він не знищив нас. Без Персня ми не зможемо силою подолати силу Ворога. Проте ми мусимо будь-якою ціною відвертати Око від справжньої небезпеки. Ми не здобудемо перемоги зброєю, та наша зброї дасть Персненосцеві єдиний, нехай і примарний, шанс... Ми мусимо продовжити те, що розпочав Араґорн. Мусимо підштовхнути Саурона до останнього удару. Ми повинні викликати на себе його приховану військову потугу, щоби його земля спорожніла. Ми мусимо стати наживкою, щоби його щелепи зімкнулися довкола нас. І він, піддавшись надії та жадобі, заковтне наживку, бо угледить у такому поспіху пиху нового Персневласника. І Ворог скаже: «Ну й ну! Він вистромив свою шию надто швидко і надто далеко. Нехай наближається, а я спостерігатиму, а тоді впіймаю його в пастку, з якої він уже не втече. Я розчавлю його, і те, що він так зухвало забрав у мене, навіки буде моїм»... Ми мусимо цілком свідомо впійматись у ту пастку — мужньо, проте майже без надії визволитися. Бо, любі панове, може статися так, що ми безповоротно загинемо в чорній битві далеко від живих земель, і навіть якщо Барад-дŷр буде повалено, ми не доживемо до того, щоби побачити нову епоху. Та це, гадаю, і є наш обов’язок. І краще вже загинути так, аніж просто загинути, — бо ми все одно загинемо, навіть якщо сидітимемо тут, — і, помираючи, знати, що нова епоха вже не настане ніколи.

На якийсь час запанувала тиша. Але згодом озвався Араґорн.

— Як я почав, так і продовжу. Ми дісталися до самісінького краю, де годі розрізнити надію та відчай. Зволікати — означає програти. Зараз ніхто з тих, чиї тривалі труди задля Сауронової поразки врешті наразилися на випробування, не має права ослухатися порад Ґандальфа. Якби не він, то все було би втрачено вже дуже давно. Та, попри все, я не збираюся нікого ні до чого змушувати. Нехай інші вирішують що робити на власний розсуд.

Тоді заговорив Ельрогір:

— Ми прибули сюди з півночі саме для цього, й від Ельронда, нашого батька, принесли таку саму пораду. Ми не звернемо з цього шляху.

— Щодо мене, — озвався Еомер, — то я мало знаю про такі таємничі справи, проте глибших знань мені й не потрібно. Зате я знаю ось що, і цього з мене досить: друг мій, Араґорн, допоміг мені та моєму народові, тож я піду за ним туди, куди він покличе. Я йду.

— Особисто я, — сказав Імрагіл, — вважаю Володаря Араґорна своїм сувереном, заявляв він про це своє право чи ні. Його воля для мене — закон. Я також піду. Та на короткий час я замінив Намісника Ґондору, і тепер мій обов’язок — спершу подбати про його народ. Слід бодай трохи зважати на обачність. Ми мусимо підготуватися до всіляких випадковостей, і добрих, і поганих. Адже ще є шанс, що ми переможемо, і, доки на це є надія, Ґондор потрібно захищати. Я не хотів би, щоби ми тріумфально повернулися до зруйнованого Міста і на сплюндровану землю. Адже від рогіримів нам відомо, що з північного флангу від нас є армія, яка ще не вступала у бій.

— Це правда, — відказав Ґандальф. — Однак я і не прошу вас залишати Місто беззахисним. Власне, військо, яке ми поведемо на схід, не мусить бути надто чисельним, адже ми не маємо наміру справді нападати на Мордор. Воно лише мусить бути чисельним настільки, аби викликати на бій мордорських солдатів. І ще воно має швидко пересуватися. Тож я запитую Капітанів: скільки воїнів ми зможемо зібрати й повести за собою щонайдовше за два дні? То повинні бути люди несхитні, котрі підуть добровільно, знаючи, на яку небезпеку наражаються.

— Усі стомлені, а багато хто має поранення, легші чи важчі, — відказав Еомер, — і коней ми багато втратили, а це нелегко пережити. Якщо нам потрібно виїжджати невдовзі, то я сподіваюся повести за собою щонайбільше дві тисячі Вершників, а ще стільки само залишити для оборони Міста.

— Ми маємо враховувати не лише тих, хто боровся разом із нами на цих полях, — мовив Араґорн. — З південних феодів повинні от-от надійти нові сили, адже тепер узбережжями можна пересуватися вільно. Два дні тому я вирядив сюди з Пеларґіра через Лоссарнах чотири тисячі воїнів, очолених безстрашним Анґбором. Якщо ми виступатимемо за два дні, то вони майже дійдуть сюди. Крім того, я наказав багатьом людям плисти за мною вгору Рікою на будь-яких суднах, які їм поталанить здобути, а з таким вітром вони вже незабаром будуть поблизу. Втім, декілька кораблів уже прибуло до Гарлонда. Я стверджую, що ми зможемо вивести сім тисяч кінних і піших воїнів та залишити в Місті більше оборонців, аніж було тут, коли розпочався напад.

— Браму розтрощено, — зазначив Імрагіл, — а де нам тепер узяти таких майстрів, котрі змогли би її відбудувати і встановити заново?

— В Ереборі в Королівстві Даїна є такі майстри, — відповів Араґорн, — і якщо всі наші надії не зійдуть нанівець, тоді в належний час я виряджу Ґімлі, Ґлоїнового сина, по ремісників із-під Гори. Та люди — це краще, ніж брами, бо жодна брама не встоїть супроти нашого Ворога, якщо люди покинуть її.

Отак і завершилася нарада володарів, і вони домовилися вирушати в дорогу вже наступного ранку зі сімома тисячами воїнів, якщо стільки пощастить зібрати. І більшість тих воїнів мала бути піша, бо прямували вони до страхітливих земель. Араґорн повинен був обрати дві тисячі з-поміж тих, кого привів із Півдня; Імрагіл мав знайти три з половиною тисячі; Еомер мусив надати п’ятсот рогіримів, котрі не мали коней, але були боєздатні, а сам він мав очолити ще п’ять сотень найкращих кінних Вершників; також слід було сформувати ще один загін із п’яти сотень верхівців, серед котрих мали бути Ельрондові сини з дунедайнами та лицарі з Дол-Амрота — разом шість тисяч піхотинців і тисяча кіннотників. Але головні сили рогіримів —