Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Араґорн і Ґандальф пішли до Наглядача Осель Зцілення і наказали йому, щоби Фарамира й Еовин залишили там і турботливо доглядали ще багато днів.
— Володарка Еовин, — мовив Араґорн, — невдовзі пориватиметься встати й піти звідси, проте цьому слід завадити всіма можливими способами й утримувати її тут щонайменше десять днів.
— А щодо Фарамира, — сказав Ґандальф, — то незабаром йому доведеться дізнатися, що його батько помер. Однак повністю почути цю історію — зокрема про те, що Денетор утратив розум, — він повинен лише тоді, коли цілком видужає і стане до своїх обов’язків. Наглядайте, щоби Береґонд і періан, котрі були при тому, не вибовкали йому нічого!
— А що з іншим періаном, Меріадоком, який перебуває під моєю опікою, що з ним? — запитав Наглядач.
— Здається, він уже завтра буде спроможний стати на ноги, хоч не надовго, — відповів Араґорн. — Дозвольте йому це. Він може трохи прогулятися разом із приятелями.
— Це дивовижна раса, — зазначив Наглядач, похитуючи головою. — Напевно, вони дуже сильні духом...
Чимало людей зібралося біля дверей Осель, аби по бачити Араґорна й піти слідом за ним, а коли той нарешті повечеряв, багато хто підходив і благав, аби Араґорн зцілив його родичів чи друзів, чиї життя висіли на волосині через поранення чи недугу або тому, що їх накрила Чорна Тінь. І Араґорн підвівся, і вийшов, і послав по Ельрондових синів, і разом вони трудилися до глибокої ночі. А Містом ширився поголос:
— Король повернувся, істинний король.
І його нарекли Ельфійським Самоцвітом, адже він мав при собі зелений смарагд, і таке ім’я, роковане йому ще при народженні, дав Араґорнові його власний народ.
І коли він уже не міг довше клопотатися про людей, то загорнувся у свій плащ, і нишком вислизнув із Міста, і подався до свого намету, і задрімав на часину перед світанком. А вранці знамено Дол-Амрота — білий корабель у подобі лебедя на блакитних водах — замайорів на Вежі, й люди подивились угору і засумнівалися, чи не був прихід Короля тільки їхнім сном.
Розділ 9
Остання нарада
астав ранок після дня битви. Було погідно, в небі пропливали білі хмарини, дмухав західний вітер. Леґолас і Ґімлі прокинулись удосвіта й попрохали дозволу піднятися до Цитаделі, бо дуже хотіли зустрітися з Мері та з Піпіном.— Радісно було дізнатися, що вони таки живі, — сказав Ґімлі, — бо ми добряче попрацювали, ганяючись за ними в Рогані, тож я не хотів би, щоб усі ті зусилля були марні.
Ельф і ґном разом увійшли до Мінас-Тіріта, і людей, котрі їх бачили, дивували такі незвичайні супутники, адже Леґолас був із лиця вродливіший за будь-кого з Другородних та ще й співав дзвінким голосом ельфійську пісню, крокуючи в сяйві ранку; а поряд із ним чимчикував Ґімлі, погладжуючи бороду та роззираючись навсібіч.
— Де-не-де тутешні каменярі добре потрудилися, — визнав ґном, оглянувши стіни, — а де-не-де виконали свою роботу абияк, бо вулиці можна було би розпланувати зручніше. Коли Араґорн зійде на трон, я запропоную йому скористатися послугами каменярів із Гори, і ми зробимо так, аби цим містом можна було пишатися.
— Місто потребує якнайбільше садів, — одказав Леґолас. — Будинки — мертві, а того, що росте і радіє життю, тут дуже мало. Коли Араґорн посяде трон, народ із Лісу подарує йому співочих пташок і невмирущі дерева.
Невдовзі вони натрапили на Принца Імрагіла, і Леґолас поглянув на нього й низько вклонився: він збагнув, що перед ним справді той, у чиєму тілі нуртує ельфійська кров.
— Вітаю, володарю! — сказав ельф. — Давно вже народ Німродель не покидав лісистих земель Лорієну, та, здається, не всі його представники відпливли з Амротової гавані на захід через моря.
— Так сказано в легендах мого краю, — відказав Принц, — одначе минула вже безліч років, відколи туї востаннє бачили когось зі світлого народу. Тож мені дивно стріти вас нині, в час війни та скорботи. Що ви шукаєте?
— Я один із Дев’ятьох Побратимів, котрі вирушили слідом за Мітрандіром із Імладрісу, — сказав Леґолас, — і з оцим ґномом, моїм другом, ми прийшли сюди разом із Володарем Араґорном. А тепер хочемо побачити наших приятелів: Меріадока та Переґріна, — які, як нам повідомили, перебувають під вашою опікою.
— Ви зустрінете їх в Оселях Зцілення, і я вас туди проведу, — відказав Імрагіл.
— Ви можете просто дати нам провідника, володарю, — мовив Леґолас. — Араґорн переказав для вас послання. Наразі він не бажає вдруге заходити до Міста. Проте капітанам потрібно негайно зійтися на нараду, тож він просить вас, а також Еомера Роганського прийти до його наметів, щойно зможете. Мітрандір уже там.
— Ми прийдемо, — відповів Імрагіл, і вони урочисто попрощалися.
— Це — справедливий володар і могутній капітан людей, — сказав Леґолас. — Якщо такі люди служать Ґондору в дні занепаду, то на зорі часів Ґондор і справді був навдивовижу могутнім.
— Либонь, і майстерне каменярство належить до часів первісної забудови, — додав Ґімлі. — З людськими зачинами завжди так: то мороз навесні, то задуха влітку — вони вкрай рідко виправдовують очікування.
— Зате їхнє насіння дуже тривке, — заперечив Леґолас. — Воно лежить у куряві та гниє, щоби навесні знову відродитись у несподіваний час і в несподіваних місцях. Діяння людей перетривають нас, Ґімлі.
— Та, врешті, гадаю, перетворяться лише на тіні того, що з них заповідалося, — наполіг ґном.
— На це ельф не знає, як відповісти, — відказав Леґолас.
Аж тут надійшов слуга Принца і повів їх
