Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
І от Леґолас замовк, хоч інші не припиняли балачок, і поглянув на сонце, і, пильно придивившись, побачив білих морських пташок, які мчали вгорі за Рікою.
— Дивіться! — скрикнув він. — Чайки! Вони летять углиб краю. Ці птахи для мене — диво. І тривога для серця. Я бачив їх тільки одного разу: коли ми прибули до Пеларґіра. Там я, їдучи на битву кораблів, почув, як вони кричать. І завмер, забувши про війну в Середзем’ї, бо їхнє ячання розповіло мені про Море. Море! На жаль, я ще ніколи не бачив його. Але туга за ним живе глибоко в серці цілого мого народу і її небезпечно розбурхувати. Шкода, що я побачив цих чайок, бо тепер не буде мені спокою ні під буком, ні під в’язом.
— Не кажи так! — скрикнув Ґімлі. — У Середзем’ї безліч речей, які варто побачити, на нас чекає ще багато подвигів. Але якщо весь світлий народ подасться до Гаваней, то для тих, хто приречений тут залишитися, барви світу потьмяніють.
— Авжеж, потьмяніють і вичахнуть! — сказав Мері. — Ти не повинен іти до Гаваней, Леґоласе. Тут ніколи не переведуться малі чи великі істоти — і навіть кілька мудрих Гномів, як-от Ґімлі, — котрим ти будеш потрібен. Я принаймні на це сподіваюся, хоч і передчуваю, що найгірший період цієї війни ще попереду. От якби все вже закінчилось, і закінчилося добре!
— Не будь такий похмурий! — скрикнув Піпін. — Світить сонце, і ми тут усі разом — на день чи на два. Я хочу якомога більше дізнатися про вас усіх. Ну ж бо, Ґімлі! Ти і Леґолас згадували про ваші дивні мандри з Бурлакою вже разів зо двадцять цього ранку. Проте так нічого й не розповіли до пуття.
— Тут сонце, може, і світить, — відповів Ґімлі, — проте деякі спогади про ту дорогу я не хочу видобувати з темряви забуття. Якби я знав, що там на мене чекатиме, то не подався би на Стежки Мерців навіть заради дружби.
— Стежки Мерців? — перепитав Піпін. — Я чув, як Араґорн згадував ту назву, і мені було цікаво, що це означає. Може, таки розповіси нам про них бодай трохи?
— Лише неохоче, — відказав Ґімлі. — Бо на тій дорозі мене спіткав сором. Мене, Ґімлі, Ґлоїнового сина, котрий вважав себе твердішим за людей і затятішим за будь-якого ельфа. А опинився ні в сих ні в тих. Я рухався вперед лише завдяки Араґорновій волі.
— І любові до нього — теж, — додав Леґолас. — Бо всі, хто з ним знайомий, по-своєму люблять його, навіть холодна панна рогіримів. Рано-вранці того дня, коли ви, Мері, приїхали сюди, ми залишили Смурне Капище, і тамтешній народ відчував такий страх, що ніхто не хотів бодай глянути на нас, коли ми від’їздили, крім Володарки Еовин, яка лежить тепер недужа отам, в Оселі. Гірке то було прощання, і мені гірко було на все те дивитися.
— А от моє серце вболівало тільки за мене самого, — сказав Ґімлі. — Ні! Я не розповідатиму про ті мандри.
Він замовк, але Мері та Піпін так гаряче впрошували їх, що Леґолас нарешті не витримав і мовив:
— Я розкажу вам те, чого для вас буде цілком досить, бо я не відчував жаху і не боявся людських примар, котрих вважав безсилими і хирлявими.
Далі він стисло розповів гобітам про заселену привидами дорогу попід горами, про понуре місце зустрічі біля Ереху та про великий — тривалістю шістдесят дві милі — похід звідти до Пеларґіра на Андуїні.
— Чотири дні й чотири ночі та ще майже цілу п’яту ніч їхали ми від Чорного Каменя, — правив ельф. — І — о диво! — мордорська темрява додавала мені надії, бо в тій пітьмі Примарне Військо ставало дедалі сильнішим і жахливішим на вигляд. Дехто з воїнів ішов, дехто їхав, але всі вони рухалися з однаковою, неймовірною для нас, швидкістю. Просувалися безшумно, втім очі їхні світилися. На верховинах Ламедону примари перегнали наших коней, випередили нас і були би промчали собі далі, якби Араґорн не зупинив їх... За його наказом, вони відступили назад. «Навіть тіні людей підкоряються йому, — подумав я. — Вони і справді допоможуть Араґорнові у скруті!..» Один день ми їхали засвітла, а потому настав день без світання, та ми не припиняли рух і переправилися через Кіріл та Рінґло. Третього дня ми прибули до Лінгіру понад гирлом Ґільрайну. Там ламедонці боролися за броди з лихими мешканцями Умбара та Гараду, котрі пливли вгору рікою. Проте і захисники, і нападники покидали зброю і втекли, коли побачили нас, — вони волали, що їх атакує Король Мерців. Тільки Анґборові, Володарю Ламедону, вистачило сміливості зустрітися з нами, тож Араґорн наказав йому збирати свій народ і рушати навздогін за нами, якщо стане снаги, коли пройде Сіре Військо... «Ісільдурів Спадкоємець потребуватиме тебе в Пеларґірі», — сказав він... Отак ми переправилися через Ґільрайн, а мордорські посіпаки безладно втекли від нас, і тоді ми трохи перепочили. Та невдовзі Араґорн підвівся зі словами: «Послухайте мене! На Мінас-Тіріт уже напали. Боюся, його захоплять, доки ми над’їдемо». Тож усі знову скочили в сідла, хоч іще не закінчилася ніч, і помчали рівнинами Лебенніну так швидко, як тільки могли розігнатися наші коні.
Леґолас замовк і зітхнув, а потім, звернувши погляд на південь, тихо заспівав:
Сріблисті потоки Келос і Еруї
в зелені піль Лебенніну!
Трави високі там. І у вітрі з Морів
Гойдання лілей,
злотих дзвоників звуки маллосу й алфірину
в зелені піль Лебенніну
і у вітрі з Морів!
— Ті поля в піснях мого народу зелені, а тоді ми застали їх потемнілими — сірими пустками, які зникали в чорноті попереду. І широкими тими теренами, байдуже топчучи копитами трави та квіти, ми переслідували наших ворогів
