Відьма - Томас Олд Х'ювелт
— О, Боже, то він, — хрипким голосом проговорив Лоуренс.
— Флетчере!
Підкоряючись нестримному імпульсу, Тайлер кинувся уперед — геть зі стежки, у лісову хащу, але Лоуренс вхопив його за рукав і відтягнув назад.
— О, ні, не роби цього! Стій тут!
— Флетчере! — знову просичав Тайлер і тихо засвистів. До нього приєднався Лоуренс. На мить Тайлерові здалося, ніби він чує переривчасте дихання… а потім прийшла упевненість у тому, що то сталося не в його уяві, що то справді було там, у лісі. І знову це щось поворушилося. Не було сумнівів, що Флетчер був у межах чутності, якщо то був Флетчер, звичайно, але ж чому він поводився, ніби то не він? Він був не далі, ніж метрів за п’ятнадцять вище від них, хоча вночі звуки і долинають дивним чином. Але чому він не підходить? Він уявив собі Флетчера, який сопе у темряві, сліпого і глухого, з висолопленим язиком, нездатного знайти дорогу додому…
«Не будеш боятися страху нічного, ані стріли, що вдень пролітає, ані зарази, що в темряві ходить, ані моровиці, що нищить опівдні…»
То був голос Колтона Метерса, він пролунав у нього в голові, але жодною мірою не заспокоїв, тому що відразу ж за ним почувся інший голос, що вистрибнув ніби нізвідки, ніби сама Катаріна шепотіла у нього в мозку: «Гризи, гризи, як миша, завтра усі помруть».[8]
Раптом Тайлер відчув, як його мозком прокотилася хвиля, холодна, як жменя чорної криги. Ліхтарик почав неконтрольовано дрижати, і він вхопився за Лоуренса.
— Вони ж кажуть, що Катаріна воскресила з мертвих свого сина, так? І тому вони її повісили. Ти віриш у це? Ти віриш, що вона може воскрешати мертвих?
— Пішов ти! — але ті слова пролунали, ніби ридання.
— А якщо вона…
— Не знаю. Але я гадаю, то не Флетчер там, друже. Якщо то справді Флетчер, чому він не підходить до нас?
— Флетчере!
— Припини!
У повітрі зненацька почувся голосний шум, і білосніжна сова блискавкою пролетіла крізь промінь ліхтаря. Хлопці скрикнули і вхопилися один за одного. Птах зойкнув і, натужно хлопаючи крилами, щез у тому напрямку, де на пункті спостереження стояла напівзруйнована дерев’яна халупа, в якій вони дітьми провели багато літніх вечорів і де можна було влаштовувати найкращі у світі пікніки; однак, якщо податися туди зараз за совою, виявиться, що та халупа зроблена не з дерева, а з тіста, з ґонтом із імбирних пряників та віконницями з білого цукру. І раптом Тайлерові стало ясно, що йому не хочеться бачити те, що там крадькома рухається у мороці, навіть якщо то дійсно Флетчер, адже якщо Флетчер мертвий, то це жахіття вмить забере твій розум.
Наступної миті вони вже бігли, і Тайлер чув, як щось бігло за ними, сміховинно легко скорочуючи відстань. Ліхтар розрізав шлях перед ними, ніби у якомусь паноптикумі зі світла й темряви. Часом Лоуренс виривався уперед, а часом — Тайлер, і тоді один із них кричав іншому: «Почекай, я не встигаю», — але жоден з них не уповільнював біг. На якусь мить Тайлерові почулося брязкання металу, і він подумав про пряжку на Флетчеровому нашийнику.
Звісно ж, доріжка з собачих гранул досить швидко закінчилася трохи нижче на схилі пагорба. Так завжди буває з подібними доріжками, призначення яких — дати малим дітям можливість вибратися з лісу. Але, як не дивно, це вгамувало паніку Тайлера, і глибоко у своєму серці він відчув потужну спорідненість з містом, де жив. Адже він чітко знав: вони зараз у чорта на рогах, за ними женеться примара з казок про відьом, але в кінці шляху був Блек-Спрінг. Наприкінці шляху завжди був Блек-Спрінг — кінцева станція на зворотному шляху із крижаного зовнішнього світу, де ніхто не знав ані їхніх імен, ані того, як вони тут живуть.
Після того його спогади почали згасати; певно, свідомість відключилася, інстинктивно намагаючись зберегти себе неушкодженою. Вони все ж добігли до кінця стежки, оскільки пам’ять його пробудилася, коли він спіткнувся, ударившись об щось пальцями ноги, і полетів сторч головою в Струмок Філософа. Крижана вода закрутилася біля його обличчя, стиснула йому щоки і промочила одяг аж до шкіри. Він широко відкрив рота, щоб закричати, але рот наповнився піском з водою. Це повернуло його до реальності, й за півсекунди потому Тайлер вже стояв на колінах, задихаючись і ляскаючи себе долонями по обличчю, струшуючи воду. Вже пізніше він зрозуміє: в ту мить він балансував на межі божевілля — самої думки про те, що він сьорбнув води з осадом із цього струмка не могла б винести жодна психічно здорова людина. Він чітко відчув у себе в голові клацання, ніби хтось розчахнув величезний залізний шлюз… а потім Лоуренс витяг його, і Тайлер ляпнувся на берег.
Вони спіткнулися об огорожу, хитаючись, потьопали на задній двір і впали на газон перед стайнею, зовсім безсилі.
А оскільки то була єдина мислима реакція на божевілля, вони почали сміятися.
— У цій частині казочки ми мали знайти цілий горщик дорогоцінного каміння й золота, і з того часу всі заживуть щасливо, — сказав Тайлер і зареготав іще дужче.
— Ось твоя камера, — сказав Лоуренс, коли вони, нарешті, замовкли. Він протягнув Тайлерові «ГоуПро» — мабуть, вона випала з його руки, коли він спіткнувся й полетів у струмок, але її врятував водонепроникний корпус. Ліхтарик, на жаль, потонув.
Тайлер важко підвівся. Його одяг був обважнілим і холодним, з нього стікала вода, а мокре волосся пасмами липнуло до лоба. Зуби почали клацати, і ніщо не могло це зупинити.
— Що то була за ч-ч-чорт-т-тівня? — нерозбірливо промимрив він.
Лоуренс хитнув головою:
— Я нічого не бачив.
Вони подивилися один на одного, натягнуто засміявшись, але відразу й замовкли. Тайлер нерішуче стояв на газоні, ловлячи дрижаки. Він був уражений тим, що червоний вогник на «ГоуПро» й досі горить. Оця мала хріновина усе відзняла.
Усе ще здивований, він її вимкнув.
Проглянути відеозапис Тайлер наважується лише через два дні.
Він встромляє карту пам’яті відеокамери у свій макбук і дивиться на екран скляними, осовілими очима. З того часу відбулося багато змін. Його брудний одяг, що смердів водою зі струмка, тепер пахне пральним порошком і лежить, гарно складений, у його шафі.
