Відьма - Томас Олд Х'ювелт
Але нічого того не сталося, і Тайлер стрибнув униз, впав на коліна, перекотився і звівся на ноги.
Він безшумно прокрався до заднього двору Вандермеєрів і подзвонив Лоуренсу на його телефон. Минуло десять хвилин, аж поки врешті-решт у вікні з’явилося його сонне обличчя. Тайлер безперервно йому дзвонив, а далі почав сердито кидати камінці у вікно. «Вибач, я спав», — прошипів Лоуренс. Ще п’ять хвилин пробігло, і нарешті він виліз на дах заскленої веранди і сповз у дворик.
— Хіба ж я тобі не казав завести будильник?
— Я геть проспав сигнал.
Він засунув руки до кишень і потер стегна, щоб зігрітися.
— Боже, як тут холодно. Отже, що сталося?
— Ми йдемо до лісу.
Лоуренс завагався, ніби переглядаючи обіцянки, надані раніше, так ніби тут, під сяйвом зірок, що виблискували поміж неспокійними хмарами, Тайлерова ідея раптом втратила усю свою логіку й увесь сенс.
— Друже, я не впевнений. Сьогодні ввечері я ні чорта не чув.
— Я хочу переконатися.
Ніхто з них не промовив ані слова, коли вони удвох попрямували стежкою Гайленд-Трейл по той бік струмка. Стежка дерлася круто вгору на гребінь. Час від часу вони помічали жевріння світлодіодів камер безпеки високо на деревах, але месенджер говорив, що відьми в лісі не було, вона була у місті. Існував ризик, що Тайлера помітить Відьмоконтроль, але він навіть радів цьому, адже стежка трохи його заспокоювала, як, мабуть, у старі часи світло маяків заспокоювало мореплавців штормовими ночами. Темрява була всеохопною. В ній кожен звук — хрускіт гілочок, шелест вітру, нервовий крик нічного птаха — вражаюче посилювався, ніби то сама ніч виступала в ролі природного підсилювача звуків, а ліс жив таємничим життям. Чомусь тут у свої сімнадцять років Тайлер був звичайною дитиною, з якої, як сам гадав, мав уже давно вирости, і він збагнув, наскільки вони беззахисні, наскільки вразливі їхні вчинки, вчинки двох дітей, які самі-самісінькі блукають величезним темним лісом.
Трохи згодом він узяв жменю собачого корму з пакета і почав розкидати його шматочок за шматочком уздовж стежки.
— Якого біса, друже? — Лоуренс зніяковіло спостерігав за ним. — Мені це дуже нагадує початок казочки. Хіба лише з поганим кінцем, де тебе жере великий, злий вовк.
Тайлер у відповідь блимнув усмішкою:
— Гадаю, ти щось плутаєш.
Вони розмовляли, ніби малі хлопчаки біля ватри, — нишком, приглушеними голосами. Тайлер кинув черговий шматочок собачого корму і почав стиха насвистувати.
— Вважаєш, це справді допоможе? — запитав Лоуренс. Тайлер знизав плечима, і трохи згодом Лоуренс приєднався до нього. Їхній свист в унісон нагадував пронизливі, верескливі пташині крики, його мертва гармонія була якоюсь хворобливою. Від цього свисту волосся на Тайлеровій потилиці стало сторч. Вони обидва одночасно зупинилися і стали пліч-о-пліч. Овал світла від ліхтарика стрибав з одного стовбура дерева на інший.
— Знаєш, я почуваюся справжнім недоумком, — сказав Лоуренс, по-дурному хихикаючи. — Учора вночі то був не Флетчер. Я сказав, що звук був, ніби то він, але ж Флетчер мертвий. Хіба ми не бачили, як Джейдон нацькував його на відьму? А вона йому помстилася. Тайлере, якого дідька ми тут робимо?
— Як ти вважаєш, Джейдон боїться? — запитав Тайлер. — Ну, того, що вона й за нього візьметься?
— Ні, не думаю. Спочатку він налякався, і тому не вдарив тебе у відповідь, коли ти поцілив кулаком йому в обличчя. Але мені здається, вона за ним не полює. Флетчер вкусив її своїми зубами. А ніж Джейдона був на патику. Вони тілесно не торкалися одне одного.
— Гадаю, якщо він це знає, то стає набагато небезпечнішим, — зауважив Тайлер.
— Чому?
Тайлер знизав плечима. Він нутром це відчував, мав передсмак біди, й сам не міг пояснити, яким чином знав, що то правда. Він щоразу згадував погляд Джейдонових очей перед тим, як той несамовито штрикнув ножем «екзакто» Катарінин сосок, і дійшов висновку, що то було значно гірше, ніж безрозсудна бравада, антисоціальна поведінка чи навіть психоз.
То був триндець абсолютно вищого рівня.
Вони йшли хвилин п’ятнадцять, а потім Тайлер зупинився. Вони видерлися нагору досить крутим схилом, і десь зліва від них мали бути широкі скелясті виступи, що утворювали вершину пагорба, за ними лежало водосховище Алек Медоу і розташувався пункт спостереження. Вузький конус світла від ліхтарика яскраво освітлював непрохідне переплетіння стовбурів та упалих гілок на пагорбі, але він сягав не далі, ніж на вісім — дев’ять метрів, і поза тим нічого не було видно. Тайлер повернувся і спрямував промінь ліхтаря на шлях, яким вони піднялися, де розкидані шматочки собачої їжі зникали у моторошному тунелі з дерев. І якраз коли він заспокоював себе думкою про те, що, як і в кожній казці, щоб потрапити додому, потрібно лише не сходити зі стежки і повертатися назад власними слідами, щось ворухнулося внизу в пітьмі.
Тайлер різко припинив рух тьмяного жовтого кола і прислухався. На якусь мить йому здалося, що той звук більше не повториться. А потім знову: тріск підліска, шурхіт листя, невидимий рух якоїсь тварини. Лоуренс нахилив голову, напружено стуливши губи.
Права рука Тайлера рефлекторно полізла до спортивної сумки. Він дістав звідти відеокамеру, увімкнув її і натиснув кнопку запису. У пітьмі рідкокристалічний дисплей засвітився, ніби чорно-зелена пляма на твердій поверхні.
І знову вони почули цей звук — на стежці, трохи нижче від них. Звук наблизився. Тайлер відчув, як кров прилила йому до голови. Долоні стали липкими, і ліхтарик ледь не вислизнув із пальців, а проте рот був абсолютно сухим.
— Флетчере, — прошепотів він.
— О, Боже, стули пельку — простогнав Лоуренс.
— А хіба ти його не почув?
— Там унизу не Флетчер, то олень чи лисиця, чи довбаний єнот, та що завгодно може бути. Я хочу забратися геть із цього бісового місця.
Звук перемістився праворуч від стежки, здавалося, він віддалився схилом, але потім наблизився знову. Той звук був швидким, квапливим, і Тайлер знав, що то був не олень і не єнот; той, хто пересувався там, був гнаний мисливським інстинктом і хутким порухом
