Мої сімейні обставини - Анна Лерой

Я довго чекаю істерики: в грудях щось стискається і тремтить, але цього недостатньо. Напади з кожним разом все легше. А потім мене охоплює відчуття полегшення. Дивно: здавалося б, мене змусили робити те, чого я пручалася усіма силами, а я відчуваю спокій. Я перегоріла? Втомилася?

Напевно, мені легше через те, що ситуація вирішилася, нехай не на мою користь, і невідомість мене більше не мучить. Обставини трохи змінилися, тепер потрібно подумати: чи то скласти руки і чекати завтрашнього дня, то чи зібратися з силами і дати шанс хоча б Левісу зберегти те, що передано нам батьками. Зараз той самий момент, коли я змінила свій статус, але все ще перебуваю в центрі подій.

Я спокійно видихаю. Спокій — чудове відчуття. Час пливе повз, майбутні прикрощі та радості ще десь попереду, і рано навіть думати про них. У цьому стані виходить простіше дивитися на ситуацію і зовсім нескладно замкнути глибоко всередині злість і розчарування в собі, жалість до себе і дурну образу на оточення або обставини. Я роблю ще кілька глибоких вдихів і відкриваю очі.

Як неслухняну дитину, мене залишили одну в дитячих кімнатах палацу — наших з братами. У напівтемряві раннього ранку вони здаються величезними і покинутими. Скільки я тут не була? У минулі візити до Феніксу я ніколи не ночувала в палаці, так би мовити, уникала цих стін, коридорів і людей. Може, мені здавалося, що тут більше немає для мене місця? Хто знає. З розпростертими обіймами тут мене могли зустріти тільки брати.

Я повільно встаю на ноги і рухаюсь коридором. Не такий він і широкий, як я завжди вважала. У пам'яті і кімнати виглядали трохи по-іншому. Правда, чиясь господарська рука винесла звідси весь декор і деякі меблі, особливо ті, які підійшли б дорослій людині.

Незважаючи на порожнечу, це місце не покинуте, до Пташиного дзьоба йому точно далеко. На підлозі залишилися чисті смугасті килимові доріжки. Я із задоволенням знімаю взуття на підборах і йду босоніж: відчуваю під стопою нерівну поверхню — подекуди витоптаний ворс і лисини.

Стіни кімнат так само обклеєні м'якими, плюшевими на дотик шпалерами. У дитинстві я любила сидіти, притулившись до стіни щокою. Дурна звичка, але я і в цей раз притискаюся до м'якої поверхні чолом. Знайоме, приємне відчуття з дрібкою смутку заповнює мене повністю. Може статися, що це останній раз, коли я бачу ці кімнати і можу згадати своє дитинство.

Я проходжу далі, заглядаючи в дверні отвори: навчальна кімната з трьома столами і дошкою, бібліотека, ігрова з найменш улюбленими і тому забутими тут іграшками. Пилу майже не видно, хтось безумовно приходить поливати величезний фікус, який колись приніс з бабусиного саду Левіс.

Я знаходжу в своєму навчальному столі огризки кольорових олівців і забутий малюнок — страшненьке зображення хлопчика в штанях і синій кофті. Папір пом'явся і пожовк: навіть страшно уявити, скільки років пройшло зі створення цього портрета. Здається, це був мій подарунок на день народження Аміра. Я так і не подарувала його братові, посоромилася, до того ж у Левіса вже тоді малюнки виходили краще за мої.

У кімнатах братів порожньо — лише безликі меблі. Але коли я відкриваю двері до моєї колишньої кімнати, то від подиву не знаю, що й думати. Я їхала з Феніксу зі скромним багажем, більшу частину якого займали наукові книги. Звичайно, найдорожче і пам'ятне залишилося при мені. Але прості дрібниці, приємні подарунки, розважальні романи, одяг, що здався мені непрактичним, і інші речі довелося кинути. Я попрощалася з ними давним-давно, але хтось вирішив залишити все на своїх місцях.