Персі Джексон та Викрадач Блискавок - Рік Ріордан

Заплющивши очі, я уявив хвилі, бурхливі хвилі Міссісіпі. Всередині мене все збурилось — це відчуття було вже мені знайоме. Я спробував уявити, що тягну за собою в Денвер увесь океан.

— Два, один, нуль!

Вода ринула з труб. Вона з ревом заповнювала басейн, змітаючи все на своєму шляху. Я силоміць всадовив Аннабет на сидіння поруч із собою і пристебнув ременем у той момент, коли приливна хвиля важко вдарила в борт човна, остаточно змивши павуків і накривши нас, але й обмеживши пересування. Човен піднявся з дна басейну, закрутившись у створеному коловороті.

У воді було повно павуків, які загинули в результаті короткого замикання, а деяких достоту розплющило об бетонні стінки басейну.

Прожектори продовжували світити просто на нас. Сховані в купідонах камери знімали, передаючи живе відео на Олімп.

Але я повністю зосередився на керуванні човном. Я благав, щоб він плив за течією, тримаючись подалі від стін. Можливо, мені примарилось, але, здається, човен слухався мене. Принаймні він не розбився вщент. Ми востаннє крутнулися на місці, але тепер рівень води був достатньо високий, щоб притиснути нас до сітки вгорі. Раптом човен розвернувся вбік тунелю, і ми стрімко помчали в темряву.

Ми з Аннабет притиснулися одне до одного, а тим часом човен кидало з боку в бік, повз нас пролітали картинки із зображеннями Ромео та Джульєти та іншої мури, яку дарують у День святого Валентина.

Потім тунель скінчився, і нічний вітер свистів у наших вухах, поки човен мчав прямісінько до виходу.

Якби подорож тривала за всіма правилами, то ми пропливли б крізь Золоту Браму Кохання й любесенько шубовснули в басейн, де поїздка закінчувалась. Але тут виникла проблема. Велика Брама Кохання була обмотана ланцюгом. Обидва човни, які винесло з тунелю перед нами, тепер громадились перед входом, причому один майже затонув, а інший розколовся навпіл.

— Відстебни ремінь! — крикнув я Аннабет.

— Ти що, здурів?

— Якщо не хочеш розбитися. — Я прив’язав щит Ареса до руки. — Доведеться продемонструвати вміння стрибати вгору.

Моя ідея була проста й божевільна водночас. Коли човен вдариться об браму, ми повинні будемо використати силу удару, як трамплін, щоб перестрибнути через неї. Я чув про людей, які таким саме чином врятувалися в автокатастрофах: їх відкидало на тридцять-сорок футів від місця зіткнення. Якщо пощастить, нас вкине до сусіднього басейну.

Аннабет, здається, все зрозуміла. Вона вчепилася в мою руку, брама наближалася.

— За моїм сигналом, — прохрипів я.

— Ні! За моїм!

— Чого б це?

— Основні закони фізики! — вискнула Аннабет. — Сила поштовху визначає кут траєкторії…

— Гаразд! — гукнув я у відповідь. — За твоїм сигналом!

Вона трималась до останнього, потім пронизливо гукнула:

— Вже час!

І пролунав тріскіт дерева.

Аннабет мала рацію. Якби ми стрибнули, коли це збирався зробити я, то врізалися б у браму. Її розрахунки забезпечили нам максимальну висоту.

От лишень висота виявилась трохи більшою, ніж треба. Ми врізалися у скупчення розбитих човнів, перелетіли через браму, басейн і все, що трапилось на шляху, і вже збиралися гепнутись на асфальт.

Раптом я відчув, як хтось схопив мене ззаду за комір.

— Ой! — вискнула Аннабет.

Гровер!

Коли ми були ще в повітрі, він схопив мене за сорочку, а Аннабет — за руку, щоб вберегти нас від надто жорсткої посадки, але, на жаль, ми з Аннабет набрали чималого прискорення.

— Надто ви обидва важкі, — прохрипів сатир. — Зараз розіб’ємося!

Безладно крутячись у повітрі, ми нарешті гепнулись на землю. Гровер зробив усе, що міг, щоб хоч якось пом’якшити падіння.

Перевівши дух, ми з Аннабет підвели на ноги Гровера й подякували йому за те, що він врятував нам життя. Я озирнувся на Тунель кохання. Вода спадала. Наш човен розбився вщент об браму.

Неподалік нас, у першому басейні купідони продовжували вести зйомку. Статуї розвернулися так, щоб їхні об’єктиви цілили просто на нас, а прожектори при цьому світили нам в обличчя.

— Шоу завершено! — загорлав я. — Дякую! На добраніч!

Купідони повернулися на висхідну позицію. Світло згасло. У парку знову стемніло й стихло, не беручи до уваги звуку води, яка монотонно скрапувала в останньому басейні. Я замислився: чи не сталося на Олімпі фінансового краху, чи наші рейтинги такі недорогі?

Я терпіти не можу, коли мене дражнять. Так само не зношу, коли дурять. І тепер я маю достатньо досвіду, щоб ставити на місце того, хто намагався так повестися зі мною. Я надів щита на руку й обернувся до своїх друзів.

— Нам треба про дещо поговорити з Аресом.

Глава шістнадцята

МИ ВЕЗЕМО ЗЕБРУ ДО ВЕГАСА

Бог війни чекав нас на стоянці біля ресторану.

— Ну-ну, — сказав він. — Принаймні живі.

— Ви знали, що це пастка, — констатував я.

— Присягаюсь, що цей кульгавий коваль неабияк здивувався, коли накрив сіткою парочку дурненьких діточок. — Арес злобно посміхнувся. — Ви непогано виглядали по телику.

— Покидьок. — Я тицьнув йому щита.

Аннабет з Гровером заціпеніли.

Арес підхопив щит і почав підкидати його, як тісто для піци. Щит змінював форму, перетворюючись на куленепробивний жилет. Потім Арес закинув його за спину.

— Бачиш ось ту вантажівку? — Він указав на «катерпілер», який стояв на іншому боці вулиці навпроти стоянки. Ось вам обіцяні колеса. Доїдете прямісінько до Лос-Анджелеса з однією зупинкою у Вегасі.

Ззаду на кузові вантажівки звивався напис, який я зміг прочитати тільки завдяки тому, що він зроблений навпаки, білі літери на чорному тлі — чудове поєднання для людини, що страждає на дислексію: «ДОБРОТА БЕЗ КОРДОНІВ. ГУМАННЕ ТРАНСПОРТУВАННЯ ТВАРИН. ХАЙ ЖИВУТЬ ДИКІ ЗВІРІ!»

— Це жарт? — спитав я.

Арес клацнув пальцями. Задні дверцята вантажівки розчинилися самі собою.

— Задурно дістанешся заходу, малий. А ось тут дещо для тебе за те, що впорався з роботою.

Він зняв із керма мотоцикла синій нейлоновий рюкзак і кинув його мені.

У рюкзаку був чистий одяг для всіх нас, двадцять баксів готівкою, торбинка, повна золотих драхм, і пакет кукурудзяних пластівців.

— Не треба мені ваших вошивих… — почав було я.

— Спасибі вам, повелителю Арес, — втрутився Гровер, кинувши на мене застережливий погляд, який нагадував червоний стоп-сигнал. — Спасибі вам велике.

Я скреготнув зубами. Можливо, відмовлятися від того, що пропонує бог, — смертельна образа, але мені не хотілося мати жодної з речей, якої торкався Арес. Пересиливши себе, я перекинув рюкзака через плече. Я розумів, що моя злість викликана присутністю бога війни, але мені досі кортіло добряче врізати йому. Він нагадував мені про всі пережиті знущання: про Ненсі Бобофіт, Кларису, Смердюка Гейба, сповнених сарказму