Палац Посейдона - Томас Тімайєр

Уже пробираючись до виходу, Мицик гукнув до шинкаря:

— Гей, Паулю, подивися-но, хто повернувся!

Шинкар, лисий товстун у клейончастому фартуху, що стовбурчився на чималенькому череві, привітно помахав Оскару.

— Радий знову бачити тебе, хлопче. Гадаю, за час своєї тривалої відсутності ти нагуляв неабияку спрагу, чи не так?

— Можеш бути певен.

— Як завжди?

— Точно, Паулю.

Півгодини по тому Оскар сидів у оточенні старих приятелів: Віллі, Берта і, звісно ж, Лєни, котра не зводила з нього очей. Друзі жадібно ловили кожне слово, кожний жест, поки він із усіма подробицями переповідав свою дивовижну подорож.

— Два місяці, — нарешті вимовив Віллі, хитаючи головою. — Ти хоча б якусь звістку подав про себе. Ми вже не знали, що й подумати. Збиралися тебе ховати. Ну, й де ти тепер мешкаєш?

Замість відповіді Оскар кинув через стіл газету. Він знав, що йому знадобиться щось таке, чим він зможе підтвердити свою історію, котра й справді нагадувала найдивовижнішу вигадку. Дівчина взяла газету і розгорнула.

— Третя сторінка, — сказав Оскар. — І, будь ласка, голосніше, щоб усі могли добре розчути.

Лєні Полішинскі було, мабуть, років із чотирнадцять, проте її точного віку Оскар не знав. За винятком його самого, вона була в їхній компанії єдиною, хто вмів читати й писати. У дівчини було гарне каштанове волосся з рудуватим вилиском, а посмішка ніколи не покидала її гарненьке обличчя. Вона була невисокою на зріст, жвавою та рухливою, як ласиця, і мала надзвичайну здібність рухатися цілком нечутно. Лєна була новачком — у їхній компанії вона з’явилася всього півроку тому.

— «Повернення вченого-загадки з Перу… — читала дівчина, водячи пальцем по газетній сторінці. — Доповідь в університеті завершилася грандіозним скандалом».

— Що це таке, скандал? — запитав Віллі.

— Це грецьке слово, — пояснив Оскар. — Воно означає сварку або великий переполох. Читай далі!

— «Доповідь Карла Фрідріха фон Гумбольдта призвела до скандальних наслідків, оскільки представники керівництва Берлінського університету піддали сумнівам результати експедиції вченого і трьох його супутників у Перу і відмовили йому в подальшій допомозі, — прочитала Лєна. — Незважаючи на це, ескізи та моделі літальних апаратів, що їх фон Гумбольдт привіз із собою, мали настільки переконливий вигляд, що декілька провідних конструкторів — і серед них граф Фердінанд фон Цеппелін — узяли дослідника під свій захист: «Я й секунди не сумніваюся в тому, що фон Гумбольдт і справді виявив у Перу не відоме раніше плем’я, що мало унікальні технічні навички, і що літальні апарати, яким було присвячено його доповідь, є цілком працездатними. Особисто я придбав патент на один із цих пристроїв і незабаром маю намір його реалізувати», — стверджує граф фон Цеппелін. Карл Фрідріх фон Гумбольдт, у свою чергу, виступив із заявою, що припиняє будь-які контакти з університетом і має намір зайнятися винятково підприємництвом. «Починається нова ера, — сказав учений. — Ера вчинків і активних дій, а не порожніх балачок. І Німеччина повинна врахувати це, якщо не хоче безнадійно відстати від таких держав як Великобританія, Франція і Сполучені Штати».

Лєна відірвалася від газетної сторінки.

— А чому цей Гумбольдт узяв на службу саме тебе?

— Можливо, тому що я найкращий у своїй справі.

Оскар, напустивши на себе значущий вигляд, відкинувся у кріслі.

— Власне, звати його не Гумбольдт. Його справжнє ім’я Карл Фрідріх Донхаузер. Та він стверджує, що насправді є незаконнонародженим сином натураліста Александра фон Гумбольдта, ну, саме того, знаменитого. Та я гадаю, що це, найімовірніше, просто псевдонім. Я виконую для нього різні доручення, іноді він навіть радиться зі мною, а ще я допомагаю йому в лабораторії. Я — його правиця, можна й так сказати. Не знаю, що б він узагалі міг робити без мене.

Це вже було явним перебільшенням. Правду кажучи, Оскар як був, так і залишився просто слугою, та цього він волів не повідомляти приятелям.

— То чому ж-таки саме ти? — наполягала Лєна.

Оскар знизав плечима.

— Звідки мені знати? Я поцупив у нього гаманець, і він вирішив, що я непогано володію своєю професією. Проте іноді в мене виникає підозра, що за цим стоїть щось зовсім інше…

— Що ти маєш на увазі?

Оскар замислився й відповів:

— Не маю уяви. Коли я пробую про це поговорити, він лише усміхається і дає ухильні відповіді. Ну й нехай. Навіщо ставити ідіотські запитання, якщо тобі пропонують здійснити навколосвітню подорож!

— Хлопці, гляньте! — вигукнув Берт, указуючи товстим, як сосиска, пальцем у газету. — Та тут же наш Оскар!

На газетній сторінці поряд зі статтею було вміщено фотографію. На ній усміхалися читачам четверо шукачів пригод. Гумбольдт, одягнений в усе чорне, в циліндрі й із ціпком, Еліза — його чорношкіра економка у строкатій сукні, Шарлотта — білява племінниця вченого — і сам Оскар у своєму звичному вбранні: твідовий піджак, високі шкіряні черевики та фетровий капелюх.

— Друзяко, ти став неабиякою знаменитістю, — захоплено сказав Мицик. — Справжній франт. Як знати, чи схочеш ти нас упізнавати за рік-другий.

— Ну, звісно, захочу, — розсміявся Оскар. — Слово честі. А тепер давайте-но вип’ємо. Я пригощаю!

Після того як було подано замовлені напої, Оскар умостився якнайзручніше і вів далі розповідь про свою подорож до Південної Америки. Він перебував у центрі уваги своєї компанії й насолоджувався кожною миттю цього спілкування. Перед ним стояв неповний бокал сидру. Знадобилося чимало часу, перш ніж він добрався до кінця історії. Друзі дивилися на нього широко відкритими очима, не в змозі вимовити й слова.

Віллі отямився першим.

— Якесь божевілля, — видушив він із себе. — Нащадки інків, котрі живуть на стрімких скелях і ведуть війни з гігантськими комахами! Якби я на власні очі не бачив