Альфонс - Мирослав Жамбох
Я зробив два кроки до дверей хліва і звільнив Кару. Якби я її не підхопив, вона б впала на землю. Я посадив її й делікатно спер об стіну. Повернувся в бік її подружки.
-- Де ті гроші? – запитав я тихо.
-- Я… я… -- закрутила та головою.
Ого, погані справи, страх погані.
-- Зараз будуть, -- прохрипіла Кара, підповзла до скривленого від болю Йогана і почала обшукувати його кишені. В торбинці в нього було дванадцять золотих. Інші дівчата мовчки приглядалися. Знали, що вона щойно підписала собі смертний вирок. Я взяв гроші, повернувся до чорнявки, яка найняла мене і почав докладно перераховувати монети.
-- П’ять срібних зайвих, -- я показав дріб’язок. Змів сміття з пенька і поклав туди гроші. – Що ж, хай щастить.
Я дав Йогану копняка і рушив до воріт., Коли я робив другий крок, він налетів на мене з високо піднятою над головою сокирою. Кудись зникла витонченість поєдинку, він хотів за всяку ціну помститися, вбити мене за те, що я йому зробив. Я схопив руку з сокирою і вигнув дугою. Він вклав в свій удар стільки сили, що мені навіть не довелося йому дуже допомагати. Завдяки інерції він перекрутився в повітрі й впав на плечі. Його ліва нога підскочила кілька раз в конвульсіях, з рота потекла цівка крові.
-- Я ж бачив цю сокиру, і знав, що тобі захочеться скористатися нею, -- признався я, перш ніж перерізати йому горлянку.
-- Шановні дами, за рахунок фірми! – кинув я, і пішов нарешті виспатися.
***
Спав я довго і добре. Наступних два дні я просто тинявся по Аганоді, прислухався до пліток у шинках і розглядався, чи не підвернеться якийсь заробіток. Справи виглядали доволі непогано. В Аганоді діяв потужний цех золотарів, який вів жваву торгівлю з усіма навколишніми містами. Охорону наймали часто, а платили згідно з твоєю репутацією. Провести кілька місяців, курсуючи поміж двома цивілізованими містами, здалося мені привабливою перспективою.
Під вечір я повертався в заїзд, по дорозі пробуючи, де наливали найкраще пиво. Під Засохлим Деревом, де подавали одно з найкращих, до мене підійшла Кара. В неї, мабуть, хребет зі сталі, якщо вже після двох днів змогла ходити. Однак батіг залишив свої сліди, причому навіть на обличчі. Ціла купа розпухлих, довжиною в кілька сантиметрів, шрамів псувала її зовнішність. Було ясно, що після них залишаться рубці.
Вона всілася на лавці біля мене і під столом запхала мені в руку полотняний згорток. Я відчув у ньому монети.
-- Ти мені нічого не винна, твоя подруга…
-- Лара, -- підказала вона.
-- Лара пообіцяла мені тринадцять золотих. Все заплачено.
-- Це гроші від інших. Вони бояться тебе, тому прислали мене. А я тільки рада, бо на вулиці мені тепер не заробити. Так хоч комісійні отримаю, за посередництво.
-- Від інших? Але ж я не альфонс.
Кара промовчала.
Я розмотав згорток. Дрібними мідяками нарахував шістдесят срібних, тобто шість золотих.
-- І стільки ви віддавали Йогану кожен день? -- зацікавився я.
-- В базарні дні буває краще, а якщо погода погана чи зимою, то гірше, -- ухилилася вона від прямої відповіді.
Шість золотих в день – нехилі бабки. Шанований ремісник, який утримує кількох підмайстрів, якщо відрахувати витрати міг заробити максимум два золотих в тиждень. Шість золотих в день, шістдесят за десять днів, шістсот кожних сто днів. Я міг залишитися і тільки доглядати, щоб ця ріка золота мені не висохла.
-- Сьогодні вони віддали стільки ж, скільки Йогану, але цілком можливо, що дещо залишили для себе. Отже, щоб вони не звикали до розкоші, я повинен інколи декому дати по сраці. Просто, щоб боялися мене і не підскакували. Правильно?
-- Саме так. Здається, що ти вже маєш досвід.
Може в її словах ховалася тінь презирства, може й ні. Мене це не обходило.
-- Так поступав Йоган, -- ствердив я.
-- Так. Два роки тому одну дівчину забив до смерті. Це трапилося ще до того, як я почала працювати для нього. Цим разом прийшла моя черга, -- вона мимохідь доторкнулася до синяка під оком.
Не скажу, що мені це подобалося, але шість золотих це шість золотих.
-- Де знаходився район Йогана? – запитав я.
-- З чого б це я мала тобі казати? – відповіла вона питанням на питання.
-- З того, що за кожен день, коли потребуватиму твоєї допомоги, я заплачу п’ять срібних, -- я відрахував згадану суму.
Вона взяла гроші, заховала, втупила в мене безпристрасний погляд і описала околицю. Мова йшла про дві вулиці в кварталі втіх, що прилягали до річної пристані й кілька сусідніх провулків. Район невеличкий, але там панував інтенсивний рух.
-- Ти вирішив залишитися? – запитала вона обережно.
Я похитав головою і замовив пиво.
-- Я не беруся за будь-яку роботу…
Всупереч очікуванням, здавалося моя відповідь захопила Кару зненацька, а може навіть і перелякала.
-- Якщо я вас залишу, на моє місце прийде хтось інший, -- продовжив я.
-- Звичайно. Тільки спочатку йому доведеться зажити собі пошану. Ну і покарати нас за смерть Йогана.
-- При умові, що розійдуться вісті про те, що трапилося.
-- Розійдуться, розійдуться. Якась завжди розпатякає.
На це я не знав, що відповісти. Це їхнє життя, їхня доля. В мене було досить своїх проблем.
-- Три дні. Залишся на
