Альфонс - Мирослав Жамбох
-- За поясом штанів є гроші. Візьми, на скільки ми домовилися, -- сказав я, поки вона ще не встала з ліжка.
-- Ти мені настільки довіряєш? – запитала дівчина недовірливо. Дзенькнула пряжка.
-- Ні, але ти в мене не станеш красти, -- відповів я.
Разом з ніччю до кімнати прокрався холод. Я відчував його на грудях і ногах.
-- Це ніби чому?
-- Бо я б тебе вбив.
-- Не вкраду, -- підтвердила вона, ледь приховуючи страх. Мій пояс вона поклала на ліжко.
Я відчув тепло її тіла на своїх ногах. Чотири кроки й вона вже стояла біля дверей.
-- Знаєш, ти не такий поганий, на якого виглядаєш, -- сказала дівчина, виходячи.
-- Тут ти маєш рацію, -- погодився я і потягнув з пляшки. – Я значно, значно гірший.
Вона закрила за собою двері й пішла геть. Як правило, я не такий балакучий, але зараз в мене був якийсь паскудний настрій. Хай йому дідько… Звичайний клієнт. Чувак, якому захотілося потрахатися. Нічого більше.
***
Розбудили мене кроки. Швидкі, перелякані, жіночі. Коли скрипнули завіси, я вже стояв у кутку кімнатки за дверима. Вона тримала лампу і була сама. Судячи по тиші внизу, була вже пізня ніч. В неї було чорне волосся, голі плечі, червоний вишитий корсет. Вона тупо дивилася на порожнє ліжко і схлипувала. Кінчиками пальців я доторкнувся до її плеча, тримаючи кацбальгер низько, щоб вона його не побачила. Вона здригнулася і блискавично повернулася, перелякано витріщивши очі. Вона дійсно плакала. Сльози розмили її макіяж, а сильний ляпас розірвав верхню губу і перетворив обличчя на гримасу. Розмазана помада тільки підсилювала цей ефект.
-- Він її вб’є! Благаю, допоможи!
Вона була одягнена як шльондра, нафарбована як шльондра, отже це була шльондра. Однак в цю мить, коли її опанував страх, зникли холоднокровність і цинізм, які допомагали їй вижити на вулиці, а залишилась звичайна, налякана жінка.
-- Я ніколи нікому не допомагаю, і зараз не збираюся, -- сказав я тихо, тримаючи меч напоготові.
-- Але він вб’є її! Затовче до смерті на наших очах. А в нас навіть немає тих грошей!
-- Шш… -- я спробував її заспокоїти.
Я не хотів привертати до себе уваги. На жаль, виглядало, що мені не вдасться переконати її дати мені спокій.
-- Розкажи мені докладніше в чому справа, але не кричи, бо я зв'яжу тебе, запхаю в рот кляп і залишу на підлозі, поки добряче не висплюся.
Було видно, що вона хотіла щось швидко сказати, але після моїх слів змінила намір.
-- Йоган хоче покарати Кару, щоб провчити всіх нас! Він відлупцював її на наших очах. Твердить, що одна з нас вкрала в нього гроші – тридцять золотих! – Піддавшись емоціям, вона знову підвищила голос. – Але ми його грошей не брали!
Я опустив зброю. Вона не виглядала на вбивцю, чи приманку, яка повинна була заманити мене в пастку.
-- Хто така Кара і хто такий Йоган? – запитав я, хоча вже починав здогадуватися, до чого все йшло.
-- Йоган опікується нами, пильнує, щоб з нами не трапилося нічого поганого, -- вона почала пояснювати непевним голосом.
-- Альфонс, -- ствердив я. – Добре, давай далі.
-- А Кара це дівчина, яку ти відвів у свою кімнату.
-- Шльондра.
-- Так, -- В очах чорнявки блиснула непокірність.
-- І чому я повинен допомагати їй?
-- Вона сказала, що ти…
-- Що я що? – перебив я її. – Ну, що я?
Я розлючено схопив дівчину за плече. Цей вибух гніву захопив зненацька навіть мене самого.
-- Нічого, нічого… -- вона спробувала відступити на безпечнішу територію. – Вона сказала, що ти страшно сильний. І… мені не спав на думку ніхто інший, хто міг би протистояти Йогану. Він теж дуже сильний. І, здається, навіть більший від тебе.
-- Я й далі не бачу причин допомагати їй, -- промовив я вже спокійно.
Я зауважив, що досі стискаю її плече. Мабуть, було доволі боляче, проте вона навіть не писнула.
-- Я заплачу тобі! – спало їй на думку. – Ти ж працюєш за гроші.
-- Авжеж, -- погодився я. – Але я не приймаю замовлень на вбивства. За тринадцять золотих я віддухопелю Йогана так, що він три дні не зможе стояти не ногах, -- запропонував я.
-- Це купа грошей, -- прошептала вона.
-- Еге, -- підтакнув я. – Я дуже дорогий.
Було видно, що вона зважувала щось подумки. Якби альфонс якимось чином довідався, що це вона мене найняла, їй гаплик.
-- Добре, -- погодилася вона нарешті, побілівши мов полотно.
-- Аванс, -- я безцеремонно протягнув долоню. – Десять відсотків. Хай буде півтора золотого.
Я сподівався, що в неї немає з собою грошей, і що таким чином зможу позбутися її. Вона по черзі обшукала всі закамарки корсету і врешті протягнула мені п'ятнадцять срібних монет. Тепер я вже не міг дати задню – я пообіцяв.
-- Швидко, поки ще не запізно, -- підігнала вона мене.
З іншого боку, тринадцять золотих за те, щоб надавати підсрачників якомусь чуваку, не так вже й погано. Завдяки цьому, я зможу залишитися в Аганоді на тиждень чи два довше. Я натягнув штани й чоботи та пішов за нею. Перед шинком вона
