Танок драконів - Джордж Мартін
Леді Мелісандра спостерігала за цим підйомом.
— Вільний народе! Ось ваш брехливий король. А ось ріжок, який, він обіцяв, розвалить Стіну.
Двоє людей королеви винесли ріжок Джорамуна — чорний, окутий старим золотом, з кінця в кінець — вісім футів завдовжки. На золотих кільцях були викарбувані руни — письмо перших людей. Джорамун помер тисячі років тому, але високо в горах Льодоіклів, під льодовиком, Манс відшукав його могилу. «І засурмив Джорамун у Ріжок зими, і збудив із землі велетів»... Ігритта казала Джонові, що Манс так і не відшукав ріжка. «Або збрехала, або Манс беріг таємницю навіть від своїх».
З-поза дерев’яних паль частоколу тисяча бранців спостерігала, як ріжок піднесли високо вгору. Всі бранці були обдерті й виморені голодом. У Сімох Королівствах їх називали дикунами, та самі вони іменувалися вільним народом. Однак зараз вони не здавалися ні дикими, ні вільними — тільки голодними, наляканими, заціпенілими.
— Ріжок Джорамуна? — говорила Мелісандра.— Ні. Звіть його ліпше Ріжком темряви. Щойно впаде Стіна, на світ впаде ніч — довга ніч без кінця. А цього не має статися і не станеться! Цар світла побачив, яка загроза чатує на його дітей, і послав їм заступника — відродженого Азора Агая,— вона махнула рукою на Станіса, і великий рубін у неї на шиї запульсував світлом.
«Він — камінь, а вона — вогонь». Сині очі короля, глибоко посаджені на худому обличчі, нагадували синці. Він був у сірих обладунках і в облямованому хутром злототканому плащі, що струменів з широких плечей. На нагруднику, навпроти живого серця, було інкрустоване серце вогненне. Чоло оперізувала корона з червоного золота, зубці якої мали форму язиків полум’я. Поряд з королем стояла Вал, висока і гарна. Їй на голову поклали простенький вінець із темної бронзи, та вона з бронзою на голові вигляд мала царственіший, ніж Станіс — із золотом. У рішучому погляді її сірих очей не було страху. Під горностаєвим плащем вона була в білій із золотом сукні. Медове волосся Вал заплела в товсту косу, яка через праве плече звисала до пояса. Від холоду її щоки зарум’янилися.
Леді Мелісандра корони не мала, однак усі знали, що справжня королева Станіса Баратеона — не та незугарна жінка, яку він покинув тремтіти від холоду в Східній-варті-на-морі. Подейкували, король не збирається забирати звідти ні королеву Селізу, ні свою доньку, поки не можна буде заселитися в Ночефорт. Джонові було їх шкода. На Стіні мало вигод, до яких звикли південні леді й високородні дівчатка, а у Ночефорту їх немає зовсім. Навіть за найкращих часів це було похмуре місце.
— Вільний народе! — вигукнула Мелісандра.— Дивіться, яка доля чекає на тих, хто обирає темряву!
Ріжок Джорамуна охопило полум’я.
Воно з сичанням метнулося вгору, виткі зелені й жовті язики побігли з тріскотом по всій довжині ріжка. Джонів гарон нервово позадкував; по всіх шерегах вояки теж намагалися втихомирити своїх коней. З-за частоколу почувся стогін: вільний народ бачив, як горить у вогні їхня надія. Кількоро людей почало горлати і лаятися, але більшість заціпеніло мовчала. На якусь мить, здавалося, викарбувані на золотій оковці руни замерехтіли в повітрі. Але люди королеви штовхнули ріжок у кострище.
Манс Рейдер у клітці вчепився зв’язаними руками в зашморг, нерозбірливо заверещав щось про зраду й чаклунство, відмовляючись від свого королівського титулу, відмовляючись від свого народу, відмовляючись від власного імені — від усього, що робило його собою. Він лементував, благаючи пощадку та проклинаючи червону жінку, а зрештою істерично зареготав.
Джон спостерігав незмигним поглядом. Він не міг виказати слабкості перед братами. Він вивів сюди двісті вояків — більш як половину залоги Чорного замку. Вишикувавшись похмурими чорними шерегами, зі списами в руках, вершники натягнули каптури, щоб приховати обличчя... приховати той факт, скільки серед них сивобородих старих і зелених хлопчаків. Вільні люди бояться Нічної варти. Джон волів, щоб вони забрали цей страх із собою в свої нові домівки на південь від Стіни.
Ріжок упав серед дров, листя і трісок. За три удари серця все кострище спалахнуло полум’ям. Стискаючи зв’язаними руками пруття клітки, Манс хлипав і благав. Коли полум’я досягнуло його, він затанцював. Зойки перейшли в один безперервний безслівний крик болю і страху. Манс у клітці тріпотів, як листок у вогні, як метелик у полум’ї свічки.
Джонові пригадалася пісня:
«Побратими мої, я відходжу у нав —
Юж дорнянин життя одібрав,
Та це байдуже: ляжемо всі серед трав,
Я ж дорнянина жінку пізнав!»
Вал стояла на помості непорушно, мов із солі вирізьблена. «Вона не заплаче й не відвернеться». Цікаво, думав Джон, як би на її місці повелася Ігритта. «Це жінки — сильна стать». Джон зловив себе на думках про Сема і мейстра Еймона, про Жиллі й немовля. «Вона й на смертному ложі мене проклинатиме, але я не мав вибору». Зі Східної варти повідомляли про люті шторми на вузькому морі. «Я хотів відіслати їх у безпечне місце, а сам натомість згодував їх крабам?» Уночі йому наснилося, як Сем тоне, як Ігритта помирає зі стрілою в тілі (то була не його стріла, але вві сні — завжди його), як Жиллі плаче кривавими слізьми.
Джон Сноу вже достатнього надивився.
— Час,— сказав він.
Ульмер з королівського лісу застромив списа в землю, скинув з плеча лук і витягнув із сагайдака чорну стрілу. Славний Донел Гіл скинув каптура і зробив те саме. Гарт Сіроперий і Бен Бородань теж вставили стріли, натягнули тятиви й вистрілили.
Одна зі стріл поцілила Мансові Рейдеру в груди, друга — в живіт, третя — в горло. Четверта встромилася в дерев’яний прут клітки і якусь мить тремтіла там, перш ніж спалахнути. Охоплений полум’ям дикунський король сповз, обм’якнувши, на підлогу клітки, і від Стіни відбився жіночий плач.
— Але варті його кінець,— тихо пробурмотів Джон. Колись Манс Рейдер був вояком Нічної варти — поки не став перекинчиком, бо схотів поміняти свій чорний плащ на інший — з черленими шовковими заплатами.
На помості хмурився Станіс. Джон уникав його погляду. Від клітки вже відвалилося дно, і пруття почало випадати. Щоразу як вогонь стріляв угору, випадали нові й нові гілки, червоні від жару або чорні.
—
