Острів Вірату - Таня Толчин
— Що ж, моя богине, завтра тебе судитимуть… Володар навіть бачити тебе не бажає, він у гніві! Чекатимемо завтрашнього вироку, — наблизившись впритул, Бірг благоговійно торкнувся дівочого обличчя, невідривно зазираючи в застиглі, округлені очі.
— Біргу, в мене до вас лише одне прохання, — приховуючи гидливість, Зейя грайливо опустила очі. Хай там як, доволі майстерно опанувала мистецтво зваблювати чоловіків. — Лише одне прохання… Невідомо, що очікує на мене після завтрашнього суду, можливо, страта… — судорожно зітхнула з награним смутком. — Я бажаю прощальної прогулянки замком, який став для мене рідною домівкою, хочу востаннє пройтися коридорами…
— Доволі дивне бажання, крихітко, — Бірг здивовано посміхнувся, не зводячи з неї пильного, пронизуючого погляду. — Чи щось вже замислила? — торкнувшись її підборіддя, провів вказівним пальцем по нижній губі. — Що ж, можу виконати твоє прохання, але лише після того, як отримаю те, про що так довго мріяв, — ковзнувши долонями по ніжній дівочій шиї, огладив виріз сукні та зім’яв пальцями пружні груди. — Обіцяю, тобі сподобається… — хрипко прошепотів, повільно стягуючи вбрання з тендітних плечиків Зейї.
До поясу оголена, дівчина так і застигла посеред кімнати, приречено глипаючи на Бірга, який поспіхом скидав з себе одяг. Зрештою, розпалений хіттю лардонець різким рухом стягнув з дівчини сукню, вбрання блакитною квіткою опало до її струнких ніжок. Чоловічі долоні забралися під мереживні, атласні панталони та настирливо пестили сокровенний бутон кохання… Зітхнувши, Зейя заплющила повіки, насправді, не воліла бачити цього лардонця, який за мить нею оволодіє, а подумки уявила замість нього Мілгардана… Що ж, варто зобразити пристрасть та покору, адже тітка добряче налякала своїми погрозами. Зрештою, краще з нею співпрацювати. Можливо, як і обіцяла, Лігіда врятує від страти, або невтішної перспективи бути ув’язненою на одному з безлюдних островів.
