Примари Пустомитського болота - Василь Тибель
Усередині Василькової схованки було світло, а головне - видно все, що коїлось назовні. Хлопцеві навіть здалося - бандити, зараз, його помітять, та ті тільки розсипалися прокльонами. Адмірал не щадив Зуба, погрожував і роздавав йому тумаки. Василько, чув їхні слова так виразно, наче ніякої стіни між ними й не було. Здалося, ніби хлопця накрили великою шапкою невидимкою. Злодії ще довго сперечалися й вовтузилися біля Василькових ніг.
- Як ти міг його випустити? Ти знаєш, що зробить із нами Шеф?
- Може, «пацан» крізь землю провалився. Ти сам, Адмірале, винен. Навіщо почав стріляти? Я вже, майже, схопив те цуценя.
- Зараз, ти в мене провалишся! Дивись-но, ще мене звинувачує! Отримуй паскудо! – Адмірал зацідив рукою з пістолетом по лицю громили. Той зойкнув і впав біля колони. Кульгавий накинувся на лежачого і бандити щепилися клубком. Зуб усе поривався звестись на ноги й утекти, та настил був дуже слизький, і він кожен раз падав навколішки. Адмірал усе гамселив свого подільника, при цьому, теж ковзаючись, як корова на льоду. Урешті Зуб якось вивернувся і вкусив нападнику руку, що тримала пістолет. Той верескнув і позадкував до стіни. Його обдертий зад уперся в колону. Василько відсахнувся від прозорої стіни й забився в найдальший куток сховки. Адмірал переклав у здорову руку зброю й прицілився в Зуба, та вчасно, згадавши про недавній дивовижний танок кулі, сховав пістолета. Тим паче, що наляканий Зуб не збирався продовжувати атаку.
- Я з тобою ще поквитаюся, дурню.
Адмірал відірвав кусок ганчірки від і так подертого одягу і перев’язав скривавлену руку.
- Я, тобі зуби повисмикую, шакал паршивий!
Зуб сопів біля стіни з виглядом собаки, що випадково вкусила господаря.
- Чого розсівся, обшукай тут все, не могло ж жабеня випаруватися. Повинна бути якась нора.
Зуб схопився й став обмацувати стіну. Він шкрябав, стукав, грюкав ногою, намагався навіть плечима зрушити стіну. Адмірал сидів на долівці, обіпершись спиною об колону. Раптом, він підвівся й став по колу обходити Василькову схованку. Кульгавий бандит задирав голову, оглядав з усіх сторін споруду. Потім він став гладити блискучу поверхню. Василько затривожився, зметикував і мерщій кинувся до люка. Хлопець порився в своїх кишенях, знайшов там якусь залізячку й заблокував механізм відкриття люка. Тим часом бандит намацав кнопку й уважно її роздивлявся. Зовні нічого не було помітно, тільки пальці відчували якусь нерівність. Адмірал натиснув на виступ, той зник з під пальців. Він ще і ще натискав, та ніякого ефекту. Тоді бандит спересердя грюкнув по колоні ногою. Йому здалося, що знизу в гладенькій поверхні з’явилась ледь помітна тріщина. Адмірал нагнувся, щоб краще розгледіти щілину. Але раптом із «Джипа» долинула мелодія – дзеленчав мобільний телефон. Через хвилину акорди повторилися.
- Іди візьми «мобілку», чого став як пеньок! - викрикнув розгніваний Адмірал. Він приготувався вдарити ногою ще раз туди де тріснуло.
- Адмірале, це Шеф! - Пропищав, з кінця зали, переляканий Зуб.
Кульгавий зразу ж забув про свої наміри й побіг до машини.
Тільки тепер Василько полегшено зітхнув і витер спітнілі від переживання руки. Він підтримував люк усім тілом, не даючи механізму відчинити вхід, тепер щілина зникла. Василько прислухався, що ж діється зовні.
Адмірал стояв із телефоном навитяжку. Зуб чатував за плечима й копіював кожен рух патрона.
- Шефе, ми виправимось. Дайте нам останню спробу. Камінь ще сьогодні буде у Вас. Слухаюся!
Адмірал розслабився і оперся місцем, де були порвані штани, на машину. Холодний метал привів його до тями й бандит знову виструнчився. Зуб теж витер чоло від холодного поту. Видно, що розмова із Шефом була не з приємних.
- На цей раз пронесло, та коли ми не вернемо «Алмаз», нам «кранти».
- Може нам краще втекти. Не тре було телефонувати Шефові.
- Пізно, тепер махати руками. Шеф знає кожен наш крок, він дістав код від кімнати управління, й може розкласти нас на молекули прямо тут, під землею. Так що, уперед! «Камінь» треба шукати в жовтому тунелі, біля підземної річки. Він випромінює сильну енергію, яку фіксують прибори на моніторах у Шефа.
Вони похапцем завели «Джипа», увімкнули фари й, запищавши колесами по полірованій долівці, в’їхали в жовтий тунель.
- Невже пронесло? – Василько не вірив у свою удачу. – Куди ж вони так поспішали? Здається, щось говорили про «Камінь». Чи не той це камінець, що впав у ріку разом із Миколкою? А це ще, що за звір? – Вигукнув, сам до себе, Василько. Із сусідньої колони вислизнуло якесь звірятко й кумедно подріботіло слідом за «Джипом». Було воно досить велике, ростом із Василька й пересувалося на двох ногах, хоча спиралося на хвоста, як на додаткову опору. Хлопець не вспів добре розгледіти звіра, так як усе сталося миттєво, та він побився б об заклад, що це ящірка, якби не блискуча шерсть якою було покрите звіря.
Василько ще трохи посидів у схованці, щоб не напоротися на ще якихось відвідувачів підземної зали. Потім, хлопець тихесенько відчинив люка й вибрався на поверхню. Тримаючись поближче до стіни, він став пробиратися й собі до жовтого тунелю. Чому він пішов саме туди? Мабуть, із цікавості, а все таки в хлопця жевріла надія, коли там шукають зниклий «Алмаз», може й Миколка там. Хоча спогад про лютого зеленого звіра, перекреслив усі його сподівання.
Він уже зайшов до світлого тунелю, коли позаду почувся шум і шурхіт падаючих камінців. У цей час хлопець пожалкував, що так завчасно покинув свою схованку. Василько хутчіш вскочив у тунель і припав до стіни. Коли все вщухло, хлопець боязко визирнув.
Посеред зали, задерши голову догори, Надійка роздивлялася чудову, освітлену стелю. Мишко стояв недалеко від
