Примари Пустомитського болота - Василь Тибель
Йому було самотньо й страшно. Сльози, мимоволі, виступили на очах, та Василько мужньо змахнув їх рукавом і рушив на світло. Тунель поволі розширявся, стіни стали гладенькими й зовсім сухими. Дихалось легко, а повітря значно прогрілося. Василько йшов упевнено. Скоро в підземеллі стало видно, як днем, але очікуваного виходу все не було. Тунель, просто, був наповнений світлом, та звідки воно лилося, хлопець не міг збагнути. Ніде він не помітив жодної лампочки. Світло йшло рівномірно зі стін, з підлоги, зі стелі. Стіни підземелля й сама долівка були настільки гладенькі, що Василько бачив своє віддзеркалення. Це було схоже на якийсь чудернацький, дивний світ. Василько навіть на мить забув, що він у підземеллі.
- Може я потрапив у метро? - Колись, ще у третьому класі, хлопець їздив до Києва і в нього залишилися незабутні враження, від гуркотливого ескалатора і просторих станцій підземки. Та навіть ті, найпередовіші людські досягнення пасували, перед побаченим . Більше всього дивувало, звідки таке тут, далеко від великих міст, глибоко під непрохідними болотами? Хто його збудував і для чого?
- Певне, це секретний військовий об’єкт? А може ?... Так воно і є, це позаземна цивілізація збудувала? - Василько згадав вогняну кулю, що зникла в болоті.
Так розмірковуючи вголос, хлопець увійшов до освітленої зали. Приміщення просторе, з високою стелею й численними арками. Чимось ця споруда нагадувала внутрішню будову великого собору, чи церкви. Восьмигранна в плані; високе склепіння підпирали вісім колон, а в кожній стіні, за колоною, відкривався, просторий світлий тунель. Правда, тунелі були різні й підсвічувалися кожен іншим відтінком світла.
- Тут тобі не казка про три дороги. Їх аж сім і спробуй вибери правильну. - Василько, вийшов на середину зали й став гадати, куди ж йому податися.
Хлопець роззирнувся, підійшов до височенної колони, яка підпирала склеп і заглянув за неї. Те, що він побачив, змусило його зупинитися. Прямо перед ним, за колоною, стояло авто. Так, те саме авто, з якого всі пригоди й почалися. Джип стояв цілісінький і неушкоджений, здавалося, він був недавно вимитий і вичищений, ніби його щойно покинули дбайливі господарі.
- От, тобі й на! Я думав, він назавжди втопився в багнюці. Але цього слід було й сподіватися, бандити ж залишилися цілісінькими.
Василько завмер за колоною й роздумував, чи підійти йому до машини. А раптом там хтось сидить. Проте цікавість повела його вперед і хлопець відкрив незамкнені дверцята. Та, тільки-но він заліз на сидіння, як у кутку салону, протеленькотів стільниковий. Хлопець, перелякавшись вискочив із машини. У цій цілковитій тиші, телефон був гучніший за гарматний постріл. Він так надоїдливо сюрчав, що Василько знову відкрив двері, знайшов слухавку під накиданим на сидінні лахміттям і натиснув на кнопку виклику.
- Адмірале, скільки я набиратиму цей номер? Невже важко взяти слухавку. Де це вас чорти носять? Мені потрібний той «Камінець» до завтра. Якщо його не буде - вам усім кінець. І ніяких свідків, зрозумів! Я не хочу чути, що якісь діти вам поламали плани, їх просто треба знищити. Я все сказав! Дійте, бевзі!
У слухавці клацнуло. Василько тремтячою рукою поклав телефон на сидіння. Йому здавалось, що крижаний голос із мобілки ще й досі сичить йому у вусі.
« Хто ж це був? Певно, у тих бандитів є спільник і він керую цією бандою. Професор щось говорив про їхнього посіпаку. Тепер хлопець зрозумів, чого бандитів так цікавив Миколчин алмаз?» - Згадка про Миколку, знову навіяла смуток на хлопця. Невже він загинув, невже його з’їло те чудовисько? Василько вперто не хотів вірити в смерть товариша. Та розплакатися він не встиг. До вух Василька долинув далекий шум. Хлопець гайнув, на всяк випадок, за колону.
Із рожевого тунелю, крекчучи й стогнучи, перекидаючись через голови й перечіплюючись ногами, на середину кришталевої зали викотилися лантухами двоє здорованів. Вони обзивали один одного різними словами, ковзаючись і спотикаючись по полірованій підлозі. Василько впізнав «давніх знайомих».У Зуба було набито кілька гуль, а Адмірал світив великим синцем під лівим оком.
- Що за виродки нарили цих ходів? Бодай би їм руки повикручувало - кроти кляті! - лаявся навсібіч кульгавий.
- Добре, хоч світло додумались провести. - піддакував Зуб, повзучи навкарачки, по слизькій підлозі.
- Ти перший попхався в цей хід? Прийшлося, із-за тебе, на заду, проїхатися. – Він намацав рукою те місце, про яке згадував. На місці, де мали б бути задні кармани штанів, Адмірал налапав дві великі дірки, які відкривали доступ до тіла.
- Адмірале, ми вже на небі? А де ж ангели?
- Я зараз відправлю тебе до ангелів, як ти мені набрид! - Адмірал вихопив із подертих штанів пістолет і направив на Зуба.
- Завжди ти так. Я ж тобі пістолета, там в темряві знайшов, а ти мені знову погрожуєш.
- То ти, ще патякаєш?
Адмірал загрозливо клацнув запобіжником.
- Ні, не треба, Адміральчику, благаю! - пропищав своїм тонким голосом Зуб. Він схопився на ноги й від гріха подалі, сховався за колону. Та враз він вискочив і став махати руками, як божевільний.
- Сюди! Сюди! Адмірале, поглянь, наш «Джипак».
- Що ти, там верзеш?
Адмірал неохоче звівся із полірованої підлоги й пошкутильгав до Зуба.
- Дійсно, наш! Ах ти мій любесенький! Тепер то ми виберемося із цієї клятої кротовини й золото прихопимо.
- Думаєш, звідси є вихід?
- Глянь на «Джипа», він в ідеальному стані. Якщо він попав сюди з того клятого болота неушкодженим, значить і вибратись можна тим же шляхом. Захопимо золото й гайда. Треба глянути, що в нас залишилось із речей. Може не все, кляті гуманоїди забрали?
Він став із завзяттям ритись в мотлохові на сидінні, поки не витряс телефон.
- О, моя мобілка. Я думав, її зеленопикі свиснули.
- Хіба ж тут є покриття?
- Дубино, у мене ж глобальне... Та ми зараз перевіримо, чи працює? Я зв’якну Шефу, може він підкаже нам дорогу.
Адмірал набрав номер і за хвилину стояв, як солдат перед генералом, тримаючи телефон біля вуха.
- Так, так! Цілком справедливо… Слухаюсь! Зробимо! Дайте нам
