Бенкет круків - Джордж Мартін

«Я маю сказати Серсі правду: зізнатися, що це я звільнив нашого молодшого брата з камери». І Тиріон так добре з цього скористався... Я вбив твого лихого сина, а тепер піду ще й батька вб'ю, В сутінках причувся регіт Куця. Джеймі озирнувся, однак то був його власний сміх, який повернувся відлунням. Джеймі заплющив очі — і тут-таки розплющив. «Не можна спати». Якщо він засне, йому щось може наснитися. Ох, як хихотів Тиріон... Брехлива шльондра... злягалася з Ланселем і Озмундом Кетлблеком...

Опівночі застогнали завіси отчих врат — на молитву зійшлося кількасот септонів. Деякі з них були вдягнені в сріблоткані ризи та кришталеві вінці, які свідчили про їхню належність до найправедніших; їхні скромніші брати носили свої кристали на мотузках на шиї, а вдягалися в тісні білі ряси, підперезані семибарвними плетеними крайками. Крізь материні врата увійшли зі свого монастиря білі септи, по семеро в ряду, стиха співаючи, а невідомцевими сходами спустилися німотні сестри. Служниці смерті вбрані були в м'які сірі мантії з каптурами, а обличчя замотали так, що виднілися тільки очі. З'явилася й ціла армія братів у хламидах брунатних, зеленкуватих, мишастих і навіть у нефарбованій ряднині, підперезаній конопляною мотузкою. У декого на шиях висіли залізні молотки Коваля, а в інших — мисочки на милостиню.

Ніхто з праведних не звертав на Джеймі уваги. У септі вони утворили коло, молячись біля кожного з сімох олтарів на вшанування сімох ликів божества. Кожному з богів вони піднесли офіру, кожному заспівали гімн. Солодко й серйозно лунали їхні голоси. Джеймі заплющив очі, слухаючи, але, хитнувшись, розплющив знову. «Я втомився більше, ніж гадав».

З останніх таких чат минуло вже багато років. «І тоді я був молодший — п'ятнадцятирічний хлопчина». Тоді він стояв без обладунків, у простій білій сорочці. Септ, у якому він провів ніч, був утричі менший від будь-якого з сімох трансептів Великого септу Бейлора. Меча Джеймі поставив на коліна Воїну, обладунки склав йому під ноги, а сам опустився навколішки на шорстку кам'яну підлогу перед олтарем. Заки прийшов світанок, коліна в нього були стерті до крові. «Усі лицарі проливають кров,— сказав сер Артур Дейн, побачивши це.— Кров — це печать нашої відданості». Він поплескав Джеймі Світанком по плечу; біле лезо було таке гостре, що навіть від легенького доторку прорізало сорочку та пролило кров — знову. Але Джеймі цього не відчув. Навколішки ставав хлопчик, а підводився лицар. «Юний Лев, не Царевбивця».

Та було це давно, і той хлопчик помер.

Джеймі й не сказав би точно, коли закінчилися молитви. Мабуть, заснув навстоячки. Коли вірні повиходили, у Великому септі знов запанувала тиша. Свічки здавалися зорями, що сяють у пітьмі, от тільки повітря просякло духом смерті. Джеймі перехопив руків'я золотого меча. Либонь, слід було все-таки дозволити серу Лорасу змінити його на чатах. Але Серсі це не сподобалося б. Лицар Квітів — зовсім ще хлопчисько, гоноровий і марнославний, проте у ньому є поривання стати видатним воїном, здійснити звитяги, гідні Білої книги.

Коли чати закінчаться, на Джеймі чекатиме Біла книга, розгорнута як мовчазний докір на його власній сторінці. «Та ліпше я ту кляту книгу порубаю на кавалки, ніж писатиму в ній брехні». А якщо брехати не можна, що ж іще писати, як не правду?

Перед ним стояла жінка.

«Знову дощить»,— подумав Джеймі, побачивши, яка вона мокра. Вода збігала з її плаща й калюжею збиралася під ногами. «Як вона тут опинилася? Я й не чув, як вона увійшла». Вдягнена вона була як дівка з шинку — у важкий домотканий брунатний плащ, обтріпаний по краях, погано пофарбований і від того строкатий. Обличчя ховалося під каптуром, але видно було, як танцюють свічки в зелених озерах очей, а коли вона ворухнулася, він упізнав цей рух.

— Серсі,— повільно промовив він, як людина, що прокидається зі сну, досі не певна, де вона.— Котра година?

— Година вовка,— опустила сестра каптур і скривилася.— Мокрого вовка, я б сказала,— вона всміхнулася до брата, солодко всміхнулася.— Пам'ятаєш, як я вперше отак прийшла до тебе? Було це в якомусь похмурому заїзді неподалік Ласячого провулку, і я вбралася в одяг служниці, щоб мене не затримали батькові вартові.

— Пам'ятаю. Але це був В'юнкий провулок.

«Їй щось потрібно від мене».

— Чого ти тут у таку годину? Чого тобі від мене треба?

Останнє слово полетіло відлунням через септ — треба-ба-ба-ба-ба, стихаючи до шепоту. На мить Джеймі наважився сподіватися, що їй треба тільки розрада в його обіймах.

— Тихше,— сказала Серсі; голос прозвучав дивно... засапано, майже налякано.— Джеймі, Кеван мені відмовив. Він не служитиме правицею, він... він знає про нас. Він так і сказав.

— Відмовив? — здивувався Джеймі.— А звідки він може знати? Він, безперечно, читав Станісові грамоти, але немає...

— Тиріон теж знав,— нагадала вона йому.— Хтозна, яких пліток лихий карлик міг наговорити й кому! Дядько Кеван — це найменша біда. Верховний септон... Це Тиріон вдягнув йому вінець, коли загинув товстун. Він теж може знати,— вона підійшла ближче.— Томеновим правицею маєш стати ти. Я не довіряю Мейсу Тайрелу. А що як він доклав руку до батькової смерті? Може, він змовився з Тиріоном. Може, Тиріон зараз їде в Небосад...

— Не їде.

— Стань моїм правицею,— почала благати Серсі,— і ми правитимемо Сімома Королівствами разом, як король і королева.

— Ти була Робертовою королевою. А моєю не хочеш бути.

— Я б стала, якби наважилася. Але наш син...

— Томен не мій син, як і Джофрі не був моїм,— твердо мовив Джеймі.— Їх ти теж віддала Роберту.

Сестра здригнулася.

— Ти присягався, що завжди мене кохатимеш. Хіба коханих змушують благати?

Навіть крізь сопух від трупа Джеймі занюхав сестрин страх. Кортіло пригорнути її і поцілувати, сховати обличчя в її золотих кучерях і пообіцяти, що ніхто й ніколи її не скривдить... «Не тут,— подумав він,— не тут перед богами і перед батьком».

— Ні,— сказав він.— Не можу. Не буду.

— Ти мені потрібен. Мене потрібна моя друга половинка.

Чути було, як високо вгорі по шибках дріботить дощ.

— Ти — це я, а я — це ти. Ти потрібен мені тут, зі мною. У мені. Будь ласка, Джеймі. Будь ласка.

Джеймі озирнувся пересвідчитися, що лорд Тайвін у гніві не повстає з п'єдесталу, але