Серафіта - Оноре де Бальзак

Вони відчули, що все впало ниць у Сферах Божественних і Духовних, у Світах Пітьми.

Схиляли голови Ангели, вшановуючи його славу; схиляли голови Духи, виявляючи свою нетерплячість; схиляли голови всі сущі в безоднях, тремтячи від страху.

Пролунав гучний радісний крик, що наче прорвався з неволі, як проривається зупинене джерело, з якого враз б’ють тисячі розквітлих струменів, де грається сонце, розсіваючи довкола схожі на діаманти й перли сяйливі краплі; цієї миті знову з’явився осяйний Серафим і вигукнув:

— Всевишній! Всевишній! Всевишній!

Його почули й впізнали світи, він проник крізь них, як проникає крізь них Господь, і заволодів нескінченністю.

Сім Божих світів заворушилися на його голос і відповіли йому.

Цієї миті почався великий рух, наче сходили очищені зорі в сліпучому сяйві, що стало вічним.

Може, Серафим насамперед мав своїм завданням скликати до Господа створіння, проникнуті Словом Божим?

А в свідомості у Вільфріда та Мінни вже відлунювало, немов останні звуки закінченої музики, високе «алілуя».

Уже згасали небесні світила, як гаснуть відблиски сонця, що лягає спочивати на свої пурпурові й золоті покривала.

Нечистий і Смерть знову хапали свою здобич.

Повернувшись у пута плоті, з яких їхній дух був вивільнив незвичайний сон, двоє смертних почували себе так, як почувають себе люди вранці після ночі, сповненої прекрасними снами, спогади про які мерехтять у душі, але які тіло відмовляється усвідомити й людська мова неспроможна передати.

Глибока ніч, у переддвер’ї якої вони ширяли, була тією сферою, де заходить сонце з видимих світів.

— Спускаймося вниз, — сказав Вільфрід Мінні.

— Чинімо так, як він сказав, — відповіла вона. — Побачивши світи, що йдуть до Бога, ми знайдемо правильну стежку. Наші зоряні діадеми вгорі.

Вони промчали крізь безодні, повернулися в порох нижніх світів і раптом побачили Землю, де було темно, наче в льосі, але розгледіти її допомогло їм світло, яке вони несли у своїх душах і яке оточувало їх, немов хмара, де невиразно повторювалася краса неба, що поступово блякла. Це видовище було схоже на те, що колись вразило внутрішній зір пророків. Пастирі різних релігій, кожна з яких запевняла, що вона справжня, королі, утверджені силою й терором, воїни й вельможі ділили між собою народи, вчених і багачів, пануючи над багатостраждальним і гамірливим натовпом, що його вони з галасом топтали своїми ногами; всіх їх супроводжували їхні служники й дружини, всі були вдягнені в золоті, срібні й лазурні шати, прикрашені перлами й коштовними камінцями, видобутими з глибин Землі й з дна морів, яких людство прагнуло впродовж віків, спливаючи потом і зневажаючи Бога. Але ці багатства й ця розкіш, скроплені людською кров’ю, нагадували двом вигнанцям старе лахміття.

— Що ви робите, так вишикувавшись і непорушно стоячи? — крикнув їм Вільфрід. Вони не відповіли. — Що ви робите, так вишикувавшись і непорушно стоячи? — Вони не відповіли. Вільфрід поблагословив їх і крикнув: — Що ви робите, так вишикувавшись і непорушно стоячи? — На якусь мить усі вони водночас розстебнули на собі шати й показали свої висхлі, поточені черв’яками, спотворені, виснажені жахливими недугами тіла.

— Ви ведете цілі нації до загибелі, - сказав їм Вільфрід. — Ви осквернили Землю, спотворили Слово Боже, зганьбили справедливість. Спасши траву на пасовиськах, тепер ви забиваєте овець? Гадаєте, що ви можете виправдати себе, показавши свої рани? Я зараз попереджу тих із моїх братів, хто ще може почути Голос, щоб вони пішли напитися з джерел, які ви сховали.

— Збережімо наші сили для молитви, — мовила йому Мінна. — Тобі ніхто не доручав місії ні пророка, ні зцілителя, ні провісника. Ми ще тільки перебуваємо на межі першої сфери, постараймося подолати ці великі простори на крилах молитви.

— Ти вся будеш моєю любов’ю!

— Ти весь будеш моєю силою!

— Ми мигцем побачили Таємниці Неба, ми одне для одного — єдина поцейбічна істота, з якою радість і смуток будуть зрозумілі; тож молімося, ми знаємо дорогу, вирушаймо.

— Дай мені руку, — сказала Дівчина, — якщо ми постійно йтимемо разом, дорога буде для мене не така важка й довга.

— Тільки з тобою, — відповів Чоловік, — я зможу подолати велику самотність, ні разу не поскаржившись.

- І ми підемо разом до Неба, — сказала вона.

Насунули хмари й утворили темний навіс. Раптом двоє закоханих уклякли навколішки перед тілом, що його старий Давид оберігав від цікавості сторонніх очей і яке він сам хотів поховати.

Надворі пишно квітувало перше літо дев’ятнадцятого століття. Двом закоханим здавалося, що вони чують голос сонячного проміння. Вони вдихали небесний дух серед свіжих квітів і думали, тримаючись за руки: «Величезне море, що блищить удалині, віддзеркалює те, що ми побачили вгорі».

— Куди ви йдете? — спитав їх пан Бекер.

— Ми хочемо вирушити до Бога, — відповіли вони. — Ходіть з нами, панотче.

Женева — Париж, грудень 1833 р. — листопад 1835 р.

© ВСЕСВІТ. - 1990. - № 9.

© Філіпчук Григорій, переклад з французької, 1990.

Туаза — старовинна французька міра довжини, дорівнює 1,949 метра. Фут — міра довжини, дорівнює 0,305 метра.

Бюффон, Жорж Луї Леклерк де (1707–1788) — французький природознавець, описав багато тварин і висунув твердження про єдність рослинного та тваринного світів.

Месмер, Франц (І732-1815) — австрійський лікар, висунув теорію про «тваринний магнетизм», названий згодом «месмеризмом», вважав, що на людину діють планети за допомогою особливої магнітної сили, і людина, заволодівши цією силою, здатна випромінювати на інших людей, сприятливо впливаючи на плин усіх її недуг. Неспроможність його теорії була викрита спеціальною комісією,