Серафіта - Оноре де Бальзак
Але те, що двоє обранців змогли спостерігати, те, що вкарбується в їхню пам’ять і назавжди осяє їхні душі, стало доказом дії світів і істот, усвідомленням сили, з якою ці світи й істоти прагнуть досягти кінцевого наслідку.
Вільфрід і Мінна почули різні голоси Нескінченності, що утворюють живу мелодію, і щоразу, коли акорд давав себе відчути, наче могутній подих, світи, охоплені цим одностайним рухом, нахилялися до величезної Істоти, яка зі свого недосяжного центру все відсилала від себе й усе повертала назад до себе.
Це безупинне чергування голосу й тиші, здавалося, було мірилом святого гімну, який відлунював і ширився від століття до століття.
Тоді Вільфрід і Мінна зрозуміли деякі таємничі слова Того, хто на Землі явився кожному з них у знайомій подобі — одному Серафітусом, другому Серафітою, коли вони побачили, що там усе було однорідне.
Світло породжувало мелодію, мелодія — світло, барви складали світло й мелодію, рух був Числом, наділеним Словом Божим, до того ж там усе було водночас гучне, напівпрозоре й рухоме, так що кожна річ могла проникати одна крізь одну, в просторі не було ніяких перешкод і ангели легко могли заходити далеко в його нескінченну глибину.
Вільфрід і Мінна збагнули наївність гуманітарних наук, про які Серафітус говорив з ними.
Це був для них краєвид без небокраю, безодня, в яку непогамовне бажання примушувало їх пірнути; але прикуті до своїх жалюгідних тіл, вони були безсилі вдовольнити своє бажання.
Серафим повільно розгорнув крила й злетів, не обернувшись до них: він більше не мав нічого спільного із Землею.
Він віддалявся: величезний розмах іскристого плюмажу прикрив двох ясновидців, наче благодатна тінь, що дозволила їм підвести очі й побачити, як він, супроводжуваний архангелом, летів у всій своїй величі.
Серафим піднявся, мов променисте сонце, що встає із хвиль, але величніший за зірку й гідний найкращої долі, він не мав би бути закутим, наче нижчі створіння, в колоподібне життя; він летів по нескінченному шляху, мчав без найменшого відхилення до єдиного центру, щоб поринути там у вічне життя, щоб там усією своєю сутністю й усіма своїми здатностями віддатися втісі любові й таланту розуміти мудрість.
Видовисько, яке раптом відкрилося перед зором двох ясновидців, приголомшило їх своєю величчю, бо вони почували себе цяточками, малість яких можна було порівняти лише з крихітною часточкою, що її нескінченна подільність дозволяє людині зачати; тільки Бог може розглядати цю малість, поставлену в нескінченність Чисел, розглядати так само, як він розглядає себе.
Яке приниження і яка велич у цих двох цяточках — Сила й Любов, що їх перше бажання Серафима поставило, немов дві обручки, щоб поєднати неосяжність нижніх світів з неосяжністю верхніх світів!
Вони осягли невидимі зв’язки, якими матеріальні світи пов’язані з духовними світами. Покликавши собі на допомогу високі зусилля найвидатніших геніїв людства, вони віднайшли принцип мелодій, почувши небесні співи, які навіювали відчуття кольорів, запахів, думки і нагадували про незчисленні деталі всіх видів творення, так само, як земний спів оживляє в пам’яті хворобливі спогади про кохання.
Досягши через нечуване збудження своїх чуттів такого стану, якому немає назви в людській мові, вони змогли якусь мить позирнути на Божественний Світ. Там було свято.
Злетілися міріади ангелів, поважних, незворушних, схожих між собою й водночас таких різних, простих, мов польові троянди, великих, мов світи.
Вільфрід і Мінна не побачили, ні як ці ангели прилітали, ні як відлітали, бо вони враз заповнили собою нескінченний простір, як зорі заповнюють своїм сяйвом неосяжний Всесвіт.
Зблиски їхніх діадем спалахували в просторах, немов небесні вогні о тій порі, коли в наших горах запалюється день.
Їхні чуби сяяли світловими переливами, а їхні рухи викликали променисті хвилі, схожі на хвилі фосфоричного моря.
Двоє ясновидців угледіли зовсім невиразного Серафима посеред цих безсмертних легіонів, крила яких нагадували величезні верхівки лісів, що їх розгойдує бриз.
Нараз, ніби із сагайдака, вирвалися всі стріли, духи єдиним подихом прогнали від себе рештки своєї колишньої зовнішності; а Серафим, підіймаючись усе вище, ставав дедалі чистіший; невдовзі лишилася тільки легка тінь від того, що вони побачили, коли він перемінювався: вогняні лінії без жодних туманностей.
Він підіймався, з кожним кругом отримуючи нове обдаровання; потім простір, куди він линув, перетворювався на вищу сферу, де він ставав ще чистішим.
Не стихав жоден голос, гімн ширився в усіх світах.
«Вітання кожному, хто підіймається живий! Ходи сюди, квітко світів! Діаманте, що вийшов з вогню болів, перлино без плями, бажання без плоті, новий зв’язковий між землею й небом, стань світлом! Переможний дух, царю світів, лети до своєї корони! Тріумфаторе землі, візьми свою діадему! Будь з нами!»
В усій своїй красі знову з’являлися ангельські чесноти.
Перше ангельське бажання постало граціозне, наче квітуче дитинство.
Його діяння розсівали довкруг себе сяйво, немов цілі сузір’я.
Його вчинки доброї волі сяяли кольором зоряного вогню, ніби небесний Гіацинт.
Милосердя кидало йому свої східні слова — зібрані докупи прекрасні сльозини.
Божественна любов оточила його своїми трояндами, і його благоговійне упокорення позбавляло його будь-якого земного вигляду.
На очах Вільфріда й Мінни він незабаром став тільки цяткою полум’я, яка й далі не згасала, і дружні вигуки вітали його прихід на небо.
Небесний хор примусив заплакати двох вигнанців.
Раптом могильна тиша, яка опустилася, наче темна завіса, що відділяє першу сферу від останньої, огорнула Вільфріда й Мінну, і вони з трепетом чогось чекали.
Цієї миті Серафим зник у Святилищі, де він отримав дар вічного життя.
Він зробив рух, схожий
