Серафіта - Оноре де Бальзак
— Я вже царювала, — мовила Серафіта.
Ці слова були мов удар сокирою, якого завдає спритний лісоруб молодому деревцеві, що одразу ж падає. Тільки чоловіки знають, яку лють збуджує жінка в душі чоловіка, коли той бажає показати цій коханій жінці свою силу або владу, розум або вищість, а вона примхливо нахиляє голову й каже: «Дарма!» — коли вона, поранена, всміхається й мовить: «Я це знаю!» — коли сила для неї — дрібниця.
— Як! — скрикнув Вільфрід у розпачі, - багатства мистецтв, світові багатства, розкіш царського двору…
Серафіта перебила його, ледь чутно промовивши:
- Істоти набагато могутніші за вас запропонували мені більше.
— Бачу, ти не маєш душі, коли тебе не спокусила перспектива розраджувати велику людину, яка ладна пожертвувати всім, аби жити з тобою в хижці на березі озера!
— Але ж мене безмежно кохають.
— Хто? — знову скрикнув Вільфрід і, шаленіючи, швидко підійшов до Серафіти, ніби бажаючи скинути її в пінистий водоспад Сігу.
Серафіта подивилася на Вільфріда, зупинила його рукою і показала на Мінну, що бігла до них, біло-рожева й гарненька, наче квіти, які вона тримала в руці.
— Дитино! — мовила Серафіта, рушивши їй назустріч.
Вільфрід застиг на верхівці скелі, немов статуя, заглибившись у свої думки, йому хотілося поплисти за течією Сігу, неначе те дерево, що пропливало перед його очима, зникаючи вдалині затоки.
— Я назбирала їх для вас, — сказала Мінна, подаючи свій букетик улюбленій істоті. — Одна з них, оця, — показала вона на одну квітку, — схожа на ту, що її ми знайшли на Фальберзі.
Серафітус подивився спершу на квітку, потім на Мінну.
— Чому ти завела мову про це? Невже ти сумніваєшся в мені?
— Ні, - відповіла дівчина, — моя довіра до вас безмежна. Ви не тільки для мене кращий за цю гарну природу, ви здаєтеся мені розумнішим за ціле людство. Коли я вас побачила, мені здалося, що я молю Бога. Я хотіла б…
— Чого? — спитав Серафітус, кинувши на неї погляд, яким показав дівчині, що їх розділяє величезна відстань.
— Я хотіла б занедужати замість вас…
«Ось переді мною найнебезпечніше зі створінь, — подумав Серафітус. — О Боже мій, невже гріхом є саме бажання відрекомендувати її Тобі!»
— Хіба ти не пригадуєш того, що я тобі сказав там, на горі? — спитав він дівчину, показавши на верхівку Крижаної Шапки.
«Ось він знову став жахливим», - подумала Мінна, затремтівши зі страху. Ці три особи, яких нібито на мить щось об’єднало на виступі скелі, хоч їх і розділяли безодні духовного світу, думали кожне про своє, прислухаючись до вирування Сігу.
— Що ж, просвітіть мене, Серафітусе, — мовила Мінна срібним, мов перлина, й ніжним, наче рух недоторки, голосом. — Навчіть мене, що я маю зробити, аби не кохати вас. Хто зможе не милуватися вами? Кохання — це захоплення, яке ніколи не знає втоми.
— Сердешна дитино! — сказав Серафітус, збліднувши. — Так можна кохати тільки одну особу.
— Кого? — спитала Мінна.
— Ти ще дізнаєшся про це, — відповів він кволим голосом чоловіка, який лягає помирати.
— Допоможіть! Він помирає! — закричала Мінна.
Прибіг Вільфрід і, побачивши цю істоту, що граціозно лежала на гнейсі, на який час накинув свою оксамитну мантію, блискучі лишайники, рудуватий мох, що їх відполірувало сонце, і мовив:
— Вона й справді дуже гарна.
— Оце востаннє я можу подивитися на довколишню природу, — сказала Серафіта, збираючись із силами, щоб підвестись.
Вона підійшла на край скелі, звідки могла обійняти поглядом розквітлі зеленуваті ожилі дива цього величного й пишного краєвиду, що ще недавно спочивав під снігом.
— Прощавай, — мовила вона, — вогнище, що обпікає любов’ю, вогнище, чиє полум’я, зринаючи з його серця, своїми язиками збирається докупи, сплітаючись, наче жіноче волосся, в дивовижну косу, якою ти прив’язуєш себе в невидимому ефірі до божественної думки!
Чи бачите ви того, хто, схилений над своїми слідами, зрошеними його потом, на мить випростовується,
