Примхлива мрія - Agrafena

– Тоді навіщо ти так назвався? – Тепер уже я перейшла в атаку. – Спочатку був Павло, а потім Аполлінарій, з якого дива?

Висловилася, а потім схаменулась: а воно мені треба? Нехай як завгодно себе називає, його справа. Хазяїн – пан. Невже найважливіших питань не знайшлося?

– Вікторія, – примруживши очі, дивився на мене Пашка, – ти й справді хочеш дізнатися саме це? Прямо зараз? – Ні, – відмовилася я.

– Тоді пішли, – кивнув він головою і зібрався йти.

Я знизала плечима, але вперто сказала:

– Ти не відповів на моє запитання.

– Так, він мав на увазі тебе, — сердито блиснув очима, — і що це змінює?

– То ти не збирався навіть запропонувати мені піти з тобою? 

Що за біс мене за язик смикає? Додому, отже, додому. Хай сам розгрібає, коли зібрався тут дуелі середньовічні влаштовувати.

– Навіщо?

– Що навіщо?

– Навіщо питати? Тільки щоб почути чергову відмову?

– Звідки ти можеш знати, що б я відмовила? – Ошелешено подивилася на нього.

– Мій досвід у цій справі вже значний, – криво усміхнувся Павло, – ти постійно мені відмовляєш у всьому. Я можу на пальцях перелічити випадки, коли ти погоджувалася зі мною.

– Але ж я погодилася вийти за тебе заміж, – обурилася я на несправедливе звинувачення.

– Ти б погодилася, якби була впевнена, що шлюб справжній?! Я зовсім не глухий і чув твою "згоду".

– Але ти навіть не спробував дізнатися, можливо, я б не відмовилася піти з тобою?

Блондин скривився:

– У мене великі сумніви щодо цього, мей тіа карі, не здогадуєшся, чому?

Ні, я не здогадувалася. У цей момент я зовсім ні про що думати не могла, крім слів, що тільки-но прозвучали.

«Мей тіа карі!» Я чула ці слова раніше, хай лише уві сні, але тепер я чітко знала їх значення – «моя кохана дружина!»

Але найбільше мене вразило навіть не це. Я тільки зараз зміркувала, що розуміла все те, про що говорили з Павлом його друзі телефоном.

Мабуть, моє обличчя змінилося, відобразивши цілий калейдоскоп емоцій, або набуло зовсім дурнуватого вигляду, тому що Павло напружено запитав:

– Що сталося цього разу?

– Ти сказав: Мей тіа ... – прошепотіла я вражено.

– І що? Це новина для тебе? – його голос прозвучав відчужено. – Я вже казав тобі, що люблю. А ти, для різноманітності, могла б хоч раз пояснити, за що так мене терпіти не можеш? А то вся зграя вже потішається з мене, що не в змозі свою пару додому затягти.

– Павле, я розумію, що ти говориш, і розмову твою з тими чоловіками теж розуміла!

– Ось про що ти, – зрозумів нарешті блондин, – шлюбний браслет активізував третю стадію, як тільки ми вийшли з порталу.

– Ось як? І з чим її їдять, цю третю стадію?

– Віка, ти взагалі чуєш мене?

– Ага, я так само як і ти глухуватістю не страждаю, – підтвердила охоче.

– Дивно вибірковий в тебе слух, – нарешті посміхнувся він, хоч ця усмішка нагадувала гримасу. – Цікава здатність пропускати повз вуха те, що тебе не влаштовує.

– Нарідіс! – радісний чоловічий голос змусив нас обох одночасно обернутися до високого худого хлопця, який майже біг до нас.

Ось тепер на обличчі Павла з'явилася справжня тепла посмішка:

– Привіт, Тоніро.

– Як же я радий тебе бачити! – хлопець підлетів, ляснув Пашку по плечу і посміхнувся у всі свої сліпучі тридцять два (чи скільки там їх у тутешніх мешканців?) зуба, кинувши на мене зацікавлений погляд. – Ти обов'язково маєш зайти до мене. Нам є про що поговорити, та й мама буде рада, а Міка буде в повному захваті.

Ну і що це за Міка? – роздратовано подумала я. Невже тут теж почнеться те ж саме? Місцевий фан-клуб Аполлінарія Чудового? Мене відразу охопило бажання поштовхати трохи Пашку, та й цього життєрадісного кандидата до збірної з баскетболу, і невідому Міку.

– Ти ж знаєш, Тоніро, я завжди радий зустрічі з твоєю сім'єю, – з ноткою жалю в голосі сказав Пашка, – але зараз мені й справді ніколи. Через годину я маю бути у Зейлі.

"Я", а не "ми". Очевидно, просити мене скласти йому компанію він так і не збирається. Ну і нехай, обійдусь і без запрошення.

– Так за годину ж, – наполягав високий, – хоч привітатись зайди. І взагалі, хоч би з дружиною познайомив, – нарікав він Павлові, який знову став похмурим.

– Вікторія, познайомся, це Тоні – мій друг дитинства. Справжній друг, багато хто про таких тільки мріє. Кілька разів він мені життя врятував.

– Та ну тебе! – засміявся Тоніро, знову ляснувши Пашку по плечу. – Зовсім збентежив. То було давно, і пам'ять закрила завісу. До того ж ти забув згадати, що теж мені життя рятував кілька разів.

– То було давно, – тепер засміявся Павло. 

Я лише очі округлила від здивування. З цього боку мій чоловік відкривався для мене вперше. Я завжди вважала, що він може бути на передніх рубежах тільки любовних битв. Але навряд чи в постільних баталіях його треба було рятувати.

– Вікторіє, – благально простягнув руки Тоніро, – будь ласка, вмовте Ріда приєднатися до нас, хоч би на чарку наливки. Він вас послухає.

Якраз в цьому не я впевнена. Він слухає мене тільки тоді, коли йому це вигідно.

– А... – нерішуче подивилася на Пашку, – чи зручно навідуватися в такий пізній час?

– Якщо гість бажаний, час не має значення, – запевнив Тоні.

– Тоді, – вже впевненіше сказала я, не зважаючи на здивування в очах Павла, – я хотіла б піти.

– Ну, Рід, погоджуйся. Своїх жінок треба балувати та виконувати їхні забаганки, – знову посміхнувся хлопець. Зловивши мій скептичний погляд на Павла-Ріда, (ось тепер вже зовсім не знаю, як його називати,треба якось визначатися) додав: – Хоча б деякі.

– Гаразд, ми прийдемо, – нарешті погодився Пашка. 

– Чудово, – зрадів високий, – чекаємо на вас.

– Ой! – тихенько скрикнула я, бо на місці нашого співрозмовника вже стояв чотирилапий. 

І хоч я тепер уже знала, що таке взагалі можливо, все одно була неготовою до появи здоровенного хижака, який доброзичливо вишкірився (не факт, що це така усмішка) і, махнувши хвостом, рвонув уздовж вулицею.