Чаротворці - Террі Пратчетт

Це розум, який я можу використовувати, — сказав капелюх. — Тепер я здатний боронитися. Я об'єднаю чарівників довкола себе. У цьому світі є місце лише для однієї магії, і її втілюю я. Чаротворство, остерігайся!

— О ні, — пробурмотів Ринсвінд собі під ніс.

Впродовж останніх двадцяти століть чарівники навчилися чимало речей. Цього вискочку можна перемогти. Ви троє вирушите за мною.

Це не було прохання. І навіть не наказ. Це було чимось на кшталт передбачення. Голос капелюха проникав простісінько в середину мозку, не беручи на себе клопоту контактувати зі свідомістю. Ноги Ринсвінда зарухалися самовільно.

Його супутники теж рушили вперед, ідучи незграбною, лялькоподібною ходою, яка передбачала те, що й вони були на невидимих мотузках.

— Чому «о ні»? — поцікавилася Коніна. — Я можу зрозуміти «о ні» в цілому, але в тебе є якась конкретна причина?

— Якщо в нас з'явиться можливість — мусимо тікати, — відізвався Ринсвінд.

— Маєш на меті якесь певне місце?

— Ймовірно, це не так важливо. У будь-якому разі ми приречені.

— Чому? — поцікавився Найджел.

— Ну, — почав Ринсвінд, — ви коли-небудь чули про Магічні війни?

Чимало речей на Диску завдячувало своїй появі Магічним війнам. Однією з них була мудра грушка.

Первинне дерево було, мабуть, цілковито звичайним і проводило свої дні, попиваючи ґрунтові води і харчуючись сонячним світлом у блаженному незнанні. Раптово вибухнули Магічні війни й надали її генам гострої проникливості.

Також вони наділили її, так би мовити, важким характером. Однак вона ще легко відбулася.

Колись, коли рівень фонової магії на Диску був ще молодим, високим і використовував кожну можливість, щоб прорватися у світ, чарівники були таким самими могутніми, як і чаротворці, і будували вежі на вершині кожного пагорба. А якщо і є що-небудь, чого не може стерпіти дійсно могутній чарівник, так це інший чарівник. Їхній інстинктивний підхід до дипломатії полягав у принципі: «заклинай, поки вони не засвітяться, а тоді прокляни їх у темряві».

Це могло означати лише одну річ. Ну добре, дві речі. Три.

Всеохопну. Магічну. Війну.

І в ній не було ні союзів, ні сторін, ні угод, ні милосердя, і навіть перепочинку. Небеса викривлялися, а моря кипіли.

Скрип і свист вогненних куль перетворювали ніч на день, але нічого страшного — хмари чорного диму, що виникали в результаті, змінювали день на ніч. Земля здіймалася і опадала, неначе ковдра в медовий місяць, і сама тканина простору була зав'язана в багатовимірні вузли й вибита об плоский камінь неподалік ріки Часу. Наприклад, популярним заклинанням того часу був Тимчасовий стискач Пелепела, який призвів до того, що ціла раса велетенських рептилій виникла, еволюціонувала, розселилася, досягнула свого розквіту й була знищена — і все це за якихось п'ять хвилин. Від неї залишилися лише кістки в землі, що цілковито збивали з пантелику всі наступні покоління. Дерева плавали, риби навчилися ходити, гори прогулювалися до магазинчиків за пачкою сигарет. Мінливість буття досягнула такого рівня, що перше, що мала вчинити будь-яка обачна людина після ранкового пробудження — перерахувати свої руки й ноги.

По суті, у цьому й полягала проблема. Усі чарівники володіли більш-менш рівними силами й жили у високих вежах, добре захищених чарами, тому більшість магічних зарядів відбивалася від стін і потрапляла у звичайних людей, які намагалися заробити на прожиття, обробляючи те, що тимчасово було землею, і ведучи звичайне, пристойне (але доволі коротке) життя.

Однак бої продовжували лютувати, розбиваючи саму структуру упорядкованого Всесвіту, послаблюючи стіни реальності й загрожуючи повалити всю хитку споруду часу й простору в темряву Підземельних Вимірів...

За однією з легенд, у війни втрутилися боги, однак вони зазвичай не беруть участі в людських справах, хіба щоб розважитися.

За іншою з легенд, — і цю чарівники розповіли один одному й увіковічнили в книжках, — чарівники самі згуртувалися й вирішили свої непорозуміння по-дружньому заради блага людства. Усі вважали цю історію правдивою, хоча вона була настільки ж імовірною, як свинцеве рятівне коло.

Не так уже й легко зафіксувати правду на папері. У ванні історії втримати істину набагато важче, ніж мило, і ще складніше відшукати...

— То що тоді сталося? — запитала Коніна.

— Неважливо, — похмуро відповів Ринсвінд. — Все почнеться спочатку. Я це відчуваю. У мене інстинкт на подібні речі. У цей світ плине забагато магії. Буде жахлива війна. А Диск застарий, щоб пережити це ще раз. Його ресурси вичерпалися. Нам загрожує погибель, темрява й руйнація. Незабаром настане Апокраліпсис.

— Світом розгулює Смерть, — люб'язно додав Найджел.

— Що? — гаркнув Ринсвінд, шаленіючи від того, що його перебили.

— Я сказав, що світом розгулює Смерть, — повторив Найджел.

— А, ну якщо так, то я не проти, — заспокоївся Ринсвінд. — Хто тільки світом не розгулює. Головне, щоб сюди не потикався.

— Це всього лише метафора, — сказала Коніна.

— Та що ти взагалі знаєш. Я з ним зустрічався.

— І який він на вигляд? — поцікавився Найджел.

— Ну, якщо на те пішло...

— Так?

— Перукар йому не потрібен.

Сонце стало паяльною лампою, прикріпленою до небес, і єдина різниця між піском та розжареним попелом полягала в кольорі.

Багаж брів пекучими дюнами в невідомому напрямку. Кілька плямок жовтого слизу швидко висихало на його кришці.

За самотнім невеликим продовгуватим предметом спостерігала химера[24], сидячи на вершині каменя, формою і температурою схожого на вогнетривку цеглину. Химери — надзвичайно рідкісні тварини, і те, що збиралася зробити ця, явно не змінить ситуацію на краще.

Вона ретельно вибрала момент, відштовхнулася кігтями, розгорнула свої шкіряні крила й стрімко впала на жертву.

Метод химери був таким: спустившись до жертви максимально близько, злегка обпалити її вогненним подихом, а тоді повернутися й роздерти обід своїми зубами. Частина з вогнем їй вдалася, але в ту мить, коли, за досвідом потвори, вона мала дивитися в обличчя наляканій і враженій жертві, химера усвідомила, що перебуває на землі прямо перед обпаленим і розлюченим Багажем.

Єдине, що може палати в Багажі — це його гнів. Кілька годин він провів, страждаючи від головного болю, і за цей час, схоже, увесь світ намагався його атакувати. З нього досить.

Стоптавши нещасну химеру в маслянисту калюжку на піску, він зупинився на мить, очевидно, обдумуючи майбутнє. Багаж починав усвідомлювати, що не належати нікому — набагато складніше, ніж йому здавалося. Його оповили смутні, втішливі спогади про служіння