Персі Джексон та Викрадач Блискавок - Рік Ріордан

— Щойно ти уві сні бурмотів: «Не буду тобі допомагати». Хто тобі наснився?

Мені страшенно не хотілося відповідати. Уже вдруге мені наснився злобний голос із ями. Утім, це непокоїло мене, тому врешті-решт я все розповів Аннабет.

Вона довго мовчала.

— Це не Аїд. Він завжди з’являється на чорному троні й ніколи не сміється.

— Він використовує для оборудки зі мною мою матір. Хто ще міг це зробити?

— Гадаю… він хотів сказати: «Допоможи мені вибратися з царства мертвих». Можливо, він хоче війни з олімпійцями. Але навіщо було просити тебе принести йому жезл повелителя, коли він уже в нього?

Я похитав головою — якби я знав відповідь на це запитання! Я згадав слова Гровера про те, що фурії в автобусі щось шукали.

«Де це? Де?»

Можливо, Гровер відчув мої емоції. Він захропів, пробурмотівши щось про овочі, й відвернувся.

— Персі, ти не можеш складати ніяких угод з Аїдом. Адже ти знаєш про це, чи не так? Він безсердечний та брехливий. Мене не обходить, що його фур… далекі родичі цього разу були не такі агресивні…

— Цього разу? — перепитав я. — Отже, тобі вже доводилось із ними стикатись?

Вона піднесла руку до намиста. Намацала білу намистину із зображенням сосни — остання реліквія Аннабет, що дісталася їй наприкінці літа.

— Чесно кажучи, я не люблю володаря мертвих. Ти не повинен піддаватися спокусі, торгуючись через свою матір.

— А що б ти зробила, якби це був твій батько?

— Це просто, — відповіла Аннабет. — Залишила б його гнити.

— Ти що, серйозно?

Аннабет впритул глянула на мене своїми великими сірими очима. На обличчі в неї з’явився такий самий вираз, як там, у таборі, в лісі, коли вона змахнула мечем над собакою з пекла.

— Мій батько прагнув позбутися мене від самого мого народження, Персі, — сказала вона. — Він ніколи не хотів дітей. Коли я з’явилася на світ, він попросив Афіну взяти мене назад на Олімп, оскільки він надто завантажений роботою. Їй це не дуже сподобалось. Вона сказала йому, що героїв повинні виховувати їхні смертні батьки.

— Але яким чином?… Я хочу сказати, що ти ж не в пологовому будинку народилась?

— Я з’явилася біля батькових дверей у золотій люльці, мене приніс з Олімпу західний вітер — Зефір. Ти, мабуть, думаєш, що татусь згадував про це, як про диво? Ну так, можливо, він зробив кілька фотографій. Але сам він завжди казав про мою появу, як про найбільш незручну подію у своєму житті. Коли мені було п’ять років, він одружився й зовсім забув про Афіну. У нього з’явилися «нормальна» смертна дружина та двоє «нормальних» смертних хлопчиків, і він завжди робив вигляд, що мене не існує.

Я замислено подивився у вікно. Повз пропливали вогні нічного міста. Мені хотілося хоч якось втішити Аннабет, але я не знав, як саме.

— Моя мати вийшла заміж за жахливого хлопця, — зітхнув я. — Гровер сказав, що вона це зробила для того, щоб захистити мене, заховати в запаху людської родини. Можливо, так само вважав твій батько.

Аннабет обмацувала намисто. Вона схопилась за золоту каблучку коледжу, що висіла на одній нитці з намистинами. Я подумав, що, можливо, це була каблучка її батька. Залишалося лише неясним, навіщо Аннабет її носить, якщо батька вона терпіти не може.

— Він не дбав про мене. Його дружина, моя мачуха, поводилась зі мною, як з дурненькою. Не дозволяла гратися зі своїми дітьми. Батько лише притакував. Коли траплялось щось небезпечне — ну, ти розумієш, щось, пов’язане з монстрами, — обоє дивилися на мене з обуренням, ніби хотіли сказати: «Як ти смієш наражати на ризик нашу родину?» Нарешті я зрозуміла, куди вони хилять. Я була небажаною дитиною. І я втекла.

— І скільки тобі тоді було?

— Сім.

— Але… але ти не могла сама дістатися до Пагорбу напівкровок.

— Чому сама? Афіна стежила за мною і спрямовувала мене, коли була потрібна допомога. Я несподівано знайшла парочку приятелів, які дбали про мене, щоправда, недовго.

Я хотів було спитати, що сталося, але Аннабет, здавалося, повністю заглибилась у свої невеселі спогади. Тому мені знову довелося слухати хропіння Гровера й дивитися, як за вікном потягу пролітають поля Огайо.

Наприкінці другого дня подорожі, 13 червня, за вісім днів до літнього сонцестояння, ми проминули золотавого кольору пагорби, перетнули Міссісіпі й в’їхали до Сент-Луїсу.

Аннабет витягла шию, щоб побачити відому на всю країну Арку, яка особисто мені більш нагадувала ручку від пластикового пакета для покупок.

— Я хочу зробити щось таке… — зітхнула вона.

— Наприклад?

— Збудувати що-небудь біля цієї Арки. Ти колись бачив Парфенон, Персі?

— Тільки на малюнках.

— Коли прийде час, я побачу його на власні очі. Я збираюсь побудувати найбільші пам’ятники богам. Що-небудь, що простоїть тисячу років.

— Ти що, архітектор? — розреготався я.

Не знати чому, але це видалось мені кумедним. Уже сама думка про те, що Аннабет цілий день сидить над кресленням…

— Так, архітектор. — Вона зашарілась. — Афіна сподівається, що її діти будуть створювати, а не лише руйнувати, як такий собі бог, що струшує землю, чиє ім’я не хочу наразі згадувати.

Я відвів погляд на брунатну, всю у водяних закрутах поверхню Міссісіпі.

— Вибач, — сказала Аннабет. — Я нічого такого не мала на увазі.

— А чи могли б ми хоча б трохи попрацювати разом? — спитав я. — Невже Афіна та Посейдон ніколи не співпрацювали?

Аннабет для відповіді на це запитання знадобився деякий час.

— Хіба що… колісниця, — нарешті озвалась вона. — Мама її вигадала, а Посейдон створив коней із морської піни. Тому їм довелося працювати разом, щоб завершити задумане.

— Отже, ми також можемо співпрацювати?

Ми в’їхали до міста, Аннабет спостерігала за тим, як Арка зникає за будівлею готелю.

— Гадаю, що так, — нарешті мовила вона.

Ми вийшли на станції «Амтрак». По радіо повідомили, що до відходу в Денвер потяг стоятиме тут три години.

Гровер потягнувся. Ще не повністю прокинувшись, він об’явив:

— Хочу їсти.

— Давай, прокидайся, козлятко, — штовхнула його Аннабет. — Пішли дивитися місто.

— Дивитися місто?

— Грандіозну Арку перед входом до міста, — відповіла Аннабет. — Може, це мій єдиний шанс видертися на самісінький верх. То ти йдеш чи ні?

— Якщо лише там немає шинків із монстрами, — стенув плечима сатир.

Арка розташовувалась близько милі від вокзалу. Наприкінці дня черга, яку треба було вистояти, щоб потрапити всередину, була не така довга. Ми проминули підземний музей, роздивляючись на великі вози та на інший мотлох, що назбирався тут від початку дев’ятнадцятого століття. Усе це було не надто захопливо, але Аннабет без