Історія Лізі - Стівен Кінг
– Тебе треба негайно відвезти до пункту невідкладної допомоги, – каже вона йому. – Скоте, будь розважливим. У тебе оголені сухожилля і все таке. Ти хочеш утратити рухливість лівої руки? Бо ти можеш її втратити! Справді можеш! Якщо ти боїшся їхніх можливих розпитувань, то вигадай якусь історію, адже ти мастак вигадувати історії, а я її підтверджу, от і все…
– Якщо завтра ти все ще захочеш мене туди відвезти, то ми поїдемо, – каже він їй. Тепер він уже цілком повернувся до свого нормального «я», раціонального й чарівного, і майже гіпнотично переконливого. – Сьогодні вночі я не збираюся від цього померти, кровотеча майже зупинилася, а крім того – хіба ти не знаєш, на що схожі пункти невідкладної допомоги в ніч на суботу? Це парад п’яних. З’явитися туди в суботу вранці буде набагато ліпше. – Тепер він усміхається, дивлячись на неї своєю заразливою усмішкою «моя люба, я знаю ліпше», усмішкою, яка вимагає усмішки собі у відповідь, і вона намагається вчинити опір такому бажанню, але в цій битві програє. – Крім того, всі Лендони зцілюються швидко. Ми не могли інакше. Зараз я тобі покажу, що треба робити.
– Ти поводишся так, ніби це вже дванадцята скляна оранжерея, до якої ти встромив руку.
– Ні, – каже він, – і його усмішка трохи в’яне. – Я ніколи не протикав стіну оранжереї до сьогоднішньої ночі. Але я дечого навчився про те, як лікувати рани. І Пол, і я, ми обидва.
– Він був твоїм братом?
– Атож. Він помер. Набери в миску теплої води, Лізі, гаразд? Теплої, але не гарячої.
Вона хоче поставити йому не одне запитання про його брата
(тато казали це мені та Полові знову й знову)
бо досі вона не знала, що в нього був брат, але тепер не час. Не стане вона вмовляти його далі, щоб він погодився поїхати до пункту невідкладної допомоги, принаймні не тепер. Бо, з одного боку, якби він погодився туди їхати, то їй би довелося везти його туди, а вона не певна, що змогла б це зробити, адже її всю трясе. І він має слушність щодо кровотечі, вона значно вповільнилася. Дякувати Богові за його бодай дрібні ласки.
Лізі дістає з-під зливальниці свій великий білий пластиковий таз (фірми «Мемонт-Март», куплений за сімдесят дев’ять центів) і наповнює його теплою водою. Він занурює в неї свою пошматовану руку. Спочатку вона дивиться на це спокійно – тоненькі смужки крові, які повільно підіймаються на поверхню, мало її тривожать, – та коли він починає легенько терти руку, вода зафарбовується в рожевий колір, і Лізі відвертається, запитавши в нього, навіщо він примушує свої рани більше кровоточити в такий спосіб.
– Я хочу бути певним, що вони чисті, – каже він. – Вони мають бути чистими, коли я… – Він робить паузу, потім закінчує: – …лягатиму в ліжко. Ти ж дозволиш мені залишитися тут? Будь ласка…
– Так, – відповідає вона, – звичайно, дозволю.
І думає:
«Це зовсім не те, що ти хотів сказати».
Коли він закінчує вимочувати свої рани, то сам виливає закривавлену воду, щоб не доручати цю неприємну роботу їй, а потім показує руку. Намоклі й блискучі порізи здаються менш небезпечними, але в якомусь розумінні більш жахливими, схожими на розкриті риб’ячі зябра, колір під якими змінювався від рожевого до червоного.
– Ти дозволиш мені використати твою коробку з чаєм, Лізі? Я куплю тобі іншу, обіцяю. Скоро мені надішлють чек із гонораром. Понад п’ять тисяч зелених. Мій агент пообіцяв мені таку суму, заприсягнувшись честю своєї матері. Я сказав йому, для мене новина, що він її має. Це жарт, звичайно.
– Я знаю, що це жарт. Не така я вже й тупа.
– Ти взагалі не тупа.
– Скоте, навіщо тобі повна коробка пакетиків із чаєм?
– Подай її мені й побачиш.
Вона подає йому чай. Усе ще сидячи на високому стільці й дуже обережно працюючи однією рукою, Скот доливає в таз не дуже гарячої води. Потім відкриває коробку з пакетиками «Ліптона».
– Цю систему обміркував Пол, – каже він збуджено.
«Це суто дитяче збудження», – думає вона. Поглянь, яку гарну модель літака зробив я своїми руками, поглянь на невидиме чорнило, яке я приготував зі свого шкільного хімічного приладдя! Він кидає в таз усі пакетики з чаєм, їх там вісімнадцять чи десь так. Вони швидко зафарбовують воду в темно-бурштиновий колір, у міру того як опускаються на дно таза.
– Це трохи кусає, але допомагає дуже й дуже добре. Дивись!
«Дуже й дуже добре», – подумки повторює Лізі.
Він опускає руку у слабкий чай, який він приготував, і лише на якусь мить його губи розтягуються, відкриваючи досить криві зуби дещо збляклого кольору.
– Трохи боляче, – каже він, – але це допомагає. Воно справді дуже й дуже допомагає, Лізі.
– Атож, – каже вона. Лізі сама собі дивується, але їй теж здається, що таке вимочування руки в чаї дезінфікує рани або загоює їх, або робить і те, й те. Чакі Джендрон, кухарка в їхньому ресторані, яка спеціалізується на приготуванні страв швидкого замовлення, велика любителька «Інсайдера»,[16] і Лізі іноді зазирає до цього журналу. Лише два тижні тому вона прочитала статтю на одній з його останніх сторінок про властивості чаю бути корисним у багатьох випадках життя. Хоч на тій самій сторінці була й стаття про те, що в Міннесоті знайдено кістки біґфута.[17] – Атож, я думаю, ти маєш слушність.
– Не я, а Пол.
Він збуджений, і його обличчя знову забарвилося в колишній колір.
«Ніби він узагалі ніколи себе не поранив», – думає вона.
Скот показує підборіддям на кишеньку в себе на грудях.
– Дістань мені сигарету, люба моя дитино.
– Невже ти куритимеш із такою рукою…
– Звичайно, звичайно.
Тож вона дістає сигарети з його нагрудної кишені, встромляє одну йому в рот і припалює для нього. Запашний дим (вона завжди любитиме цей запах) підіймається синіми кільцями до прогнутої, забрудненої випарами кухонної стелі. Вона хоче більше розпитати його про були, про криваві були зокрема. Перед її очима вже починає вимальовуватися картина.
– Скоте, а твої тато й мама виховували тебе й брата?
– Ні. – Він пересунув сигарету в куточок рота і примружив одне око, яке одразу сховалося за димом. – Мама померла, коли народжувала мене. Тато завжди казав, що я її
