Гобіт, або Туди і звідти - Джон Рональд Руел Толкін
Мертва тиша запала на півслові. Усі вогні згасли. На місці багать заклубочився чорний дим. В очі ґномам сипонуло приском та попелом, і ліс знову сповнився їхнім криком і лементом.
Більбо опам’ятався, коли бігав по колу (як він гадав), безперестанку кличучи:
— Дорі, Норі, Орі, Оїне, Ґлоїне, Філі, Кілі, Бомбуре, Біфуре, Бофуре, Дваліне, Баліне, Торіне Дубощите!
Тим часом ґноми, котрих він не міг ні побачити, ні намацати, так само бігали круг нього (раз у раз вигукуючи: «Більбо!»). Але крики його супутників усе віддалялись і слабшали, а відтак – хоча згодом йому здалося, що вони перетворилися на віддалене волання про допомогу, – всі голоси врешті стихли, й він залишився сам у цілковитій тиші й темряві.
***
То був один із найзлощасніших моментів у його житті. Але невдовзі він збагнув, що спроби бодай щось зробити до того, як настане день і хоч трохи розвидніється, ні до чого доброго не доведуть, а отже, не варто втомлювати себе блуканнями без жодної надії на сніданок, який би відновив сили. Тож він сів долі, притулившись спиною до дерева, і – не востаннє – поринув у спогади про свою далеку-далеку гобітську нору з її чудовими коморами. Він саме заглибився в думки про копчену свинячу грудинку, про яйця, грінки та масло, коли відчув, що до нього щось доторкається. До його лівої руки притислося щось схоже на міцну липку струну, а коли він спробував поворухнутися, то виявив, що його ноги обплутані такою самою струною, тож ледве він підвівся, як перечепився й упав.
Тоді, з’явившись із-за його спини, на нього навалився величезний павук, – ось хто ретельно зв’язував його павутиною, доки він дрімав. Більбо бачив самі лише очі цієї потвори і відчував дотик її волохатих лап, коли вона силкувалась обплутати його своїми огидними нитками. Йому пощастило, що він вчасно прийшов до тями. Ще трохи – й він узагалі не зміг би поворухнутись. А так – почав відчайдушно відбиватися. Він молотив павука кулаками – бо тварюка спробувала впорснути йому отруту, щоб його втихомирити (як роблять із мухами звичайні павуки), – аж тут згадав про свій кинджал і видобув його з піхов. Павук ураз відскочив назад, і Більбо встиг перерізати павутину в себе на ногах. Тепер була його черга нападати. Павук, очевидно, не звик до комах, що носять при боці таке жало, – інакше б він чимскоріш утік. Але не встиг він кинутися навтьоки, як Більбо напав на нього і вгородив кинджал просто йому межи очі. Павук ураз шалено застрибав і засмикався, сіпаючи лапами в жахливих конвульсіях, – але Більбо добив його другим ударом, а тоді повалився на землю і надовго знепритомнів.
Коли він очуняв, його оточував тьмяно-сірий присмерк, який зазвичай був у лісі вдень. Поруч лежав мертвий павук, а лезо його кинджала було в чорних плямах. Якимось чином власноручне вбивство велетенського павука – в темряві, без допомоги чарівника, ґномів чи будь-кого ще – дуже змінило пана Торбина. Витерши кинджал об траву і сховавши його назад до піхов, він відчув себе іншим – набагато грізнішим і відважнішим, попри порожнечу в шлунку.
— Я дам тобі ім’я, — промовив він, звертаючись до кинджала. — Зватиму тебе Жало.
Потому він подався на розвідку. Ліс був похмурим і німотним. Але, вочевидь, передусім Більбо мав пошукати своїх друзів, котрі, ймовірно, були десь неподалік – якщо їх не захопили в полон ельфи (або хтось гірший). Більбо відчував, що кричати небезпечно, тож довгенько простояв, ламаючи голову, в якому напрямку пролягає стежка й у який бік йому треба йти спершу, щоб розшукати ґномів.
— О, чому ми не послухали порад Беорна та Ґандальфа! — бідкався він. — У яку ж халепу ми вскочили! Ми! Аби ж то ми: бути зовсім самому так жахливо…
Урешті-решт він якось здогадався, звідки вночі долинали крики про допомогу, – і через чисте везіння (він-бо народився везунчиком) здогадався більш-менш правильно, як ви самі побачите. Набравшись рішучості, він якомога спритніше покрався вперед. Як я вже казав вам, гобіти скрадаються спритно і безшумно, особливо в лісі, – до того ж Більбо надів перстень. Ось чому павуки ані не бачили його, ані не чули.
Він крадькома пробирався в обраному напрямку, аж поки помітив попереду латку густої чорної тіні – ніби згусток опівночі, яка ніколи не проясніє. Наблизившись, він побачив, що то були павутини, напнуті одна поверх одної. А ще він раптом побачив павуків, які сиділи в гіллі над його головою, і – байдуже, з перснем чи без – затремтів, боячись, аби вони його не викрили. Стоячи за деревом, він якийсь час стежив за ними і раптом, серед лісової тиші та спокою, розчув, що ці бридкі потвори розмовляють поміж собою. їхні голоси нагадували тоненьке рипіння та шипіння, але багато слів він зрозумів. Вони говорили про ґномів!
— Завзята була сутичка, але воно того варте, — сказав один. — Ну й груба ж у них шкура, аж противно, апе б’юсь об заклад, що всередині вони соковиті.
— Еге ж, із них вийдуть ласі шматочки, коли трохи повисять, — озвався другий.
— Лишень не перетримайте їх, — докинув третій. — Вони не такі вже й жирні. Гадаю, вони кепсько харчувались останнім часом.
— Убийте їх, кажу вам, — зашипів четвертий, — убийте їх зараз – і хай повисять трохи дохлими.
— Та вони вже дохлі, можу поручитися, — відказав перший.
— А от і ні. Я щойно бачив, як один заборсався. Ходімо – ми вже добре, сказати би, покомар… покимарили. Я вам покажу.
З цими словами один із тих товстелезних павуків перебіг павутинною линвою до дюжини коконів, які звисали рядком із верхньої гілки. Більбо щойно тепер помітив їх у присмерку і вжахнувся, побачивши, як із них стирчить то ґномова
