Гобіт, або Туди і звідти - Джон Рональд Руел Толкін
Коли Торіна підвели до короля, той суворо подивився на ґнома і поставив йому багато питань. Але Торін лише відповідав, що вмирає від голоду.
— Чому ви і ваші одноплемінники тричі намагалися напасти на мій народ під час святкової учти? — спитав король.
— Ми не нападали, — відповів Торін, — а підходили, щоб попросити чогось попоїсти, бо вмирали від голоду.
— Де ваші друзі зараз і що вони роблять?
— Не знаю, але гадаю, що вмирають від голоду в лісі.
— Що ви робили в лісі?
— Шукали якоїсь їжі та питва, бо вмирали від голоду.
— А що взагалі привело вас до лісу? — запитав король сердито.
На це Торін зціпив зуби і не зронив ані слова.
— Гаразд! — сказав король. — Виведіть його і тримайте під замком, доки в нього не прокинеться бажання розповісти правду, навіть якщо він мовчатиме сто років.
Тоді ельфи зв’язали Торіна ременями і замкнули в одній із внутрішніх печер з міцними дерев’яними дверима. Вони дали йому їжі та питва – всього вдосталь, хоч і без вишуканості, бо Лісові ельфи – це вам не ґобліни: вони поводилися стерпно навіть із найзлішими ворогами, коли брали їх у полон. Єдиними живими істотами, до яких вони не мали милосердя, були гігантські павуки.
Там, у королівській темниці, й лежав бідолашний Торін. Пригасивши в собі почуття вдячності за хліб, м’ясо та воду, він почав сушити голову, що ж трапилося з його нещасними друзями. Невдовзі йому вдалося це з’ясувати, але про це йтиметься в наступному розділі, де почнеться нова пригода, в якій гобіт знову доведе, що він таки незамінний.
РОЗДІЛ IX
У ДІЖКАХ – НА ВОЛЮ
Наступного дня після битви з павуками Більбо та ґноми зробили останнє відчайдушне зусилля, щоб знайти вихід із лісу, перш ніж померти від голоду і спраги. Вони позводились на ноги і поплентались у той бік, де, як припускали восьмеро з тринадцятьох, була стежка, – проте вони так і не з’ясували, хто мав рацію. Тьмяний день, як завжди буває в лісі, ще раз розчинився в чорноті ночі – аж тут довкола них зненацька спалахнули численні смолоскипи, ніби сотні червоних зірочок. До них підскочили лісові ельфи з луками та списами і наказали ґномам зупинитися.
Про бій не було й мови. Навіть якби ґноми не були в такому становищі, що тільки раді були потрапити в полон, – їхні маленькі ножі (єдина їхня зброя) не змогли б нічого вдіяти супроти ельфійських стріл, здатних поцілити у пташине око в цілковитій темряві. Тож друзі просто завмерли на місці, посідали долі й стали чекати – всі, крім Більбо, який надів свого персня і швиденько ковзнув убік. Ось чому, коли ельфи зв’язали ґномів, вишикувавши їх один за одним довгою вервечкою, і перерахували їх, – вони не помітили і не полічили гобіта.
Так само ельфи не чули й не здогадувалися, що він дріботів позаду, назирці за їхніми смолоскипами, коли вони вели своїх полонених углиб лісу. В усіх ґномів були зав’язані очі, але яка різниця, коли навіть гострозорий Більбо не міг розгледіти, куди вони прямують, і ні він, ані решта все одно не знали, звідки вони рушили. Більбо щосили намагався не відставати від смолоскипів, бо ельфи змушували ґномів рухатися якомога швидше – хоч які ті були охлялі та кволі. Король звелів своїм підданцям поспішати. Раптом смолоскипи зупинились, і гобіт саме встиг наздогнати процесію, коли вогні знову замерехтіли над мостом. То був міст, який вів через річку до королівських палат. Під ним стрімко неслася темна вода, а на протилежному його кінці була брама, і вела вона до пащі величезної печери, що заглиблювалась у крутий схил лісистого пагорба. Великі буки спускалися до самого берега, і їхнє коріння омивала вода.
Ельфи погнали полонених через міст, але Більбо забарився, вагаючись. На вигляд печерна паща йому зовсім не сподобалася, але він саме вчасно вирішив усе-таки не кидати друзів – бо щойно гобіт шмигнув слідом за останніми ельфами, як велика королівська брама з виляском зачинилась.
У печерних коридорах горіли червоні смолоскипи, й ельфи-воїни затягли пісню, крокуючи звивистими та плутаними лункими переходами. Вони не були схожі на тунелі ґоблінських печерних міст – менші за розміром, прориті не так глибоко під землею та з чистішим повітрям. У великій залі з колонами, витесаними просто у скелі, на дерев’яному різьбленому троні сидів Король ельфів. На голові в нього була корона з ягід і червоного листя, бо вже настала осінь. Навесні ж він носив корону з лісових квітів. У руці в нього було різьблене дубове берло.
Коли до нього підвели полонених, він похмуро поглянув на них, але наказав воїнам розв’язати їх, бо вони були змучені й обшарпані.
— Зрештою, тут їм і не потрібні мотузки, — промовив він. — Тому, хто одного разу сюди потрапив, уже не втекти через мою чарівну браму.
Довго та ретельно він розпитував ґномів про їхні справи, куди вони йдуть і звідки прийшли, проте довідався не набагато більше, ніж від Торіна. Вони були сердиті та набурмосені й не хотіли навіть прикидатися ввічливими.
— Що ми вчинили, о королю? — підніс голос Балін, який був тепер найстаршим. — Хіба це злочин – заблукати в лісі, знемагати від голоду та спраги, ще й потрапити в тенета павуків? Чи павуки – це твої свійські тварини або домашні улюбленці, якщо їхня загибель так тебе розгнівала?
Звісно, такі питання лише розлютили короля, й він відповів:
— Так, це злочин – блукати моїм королівством без дозволу. Чи ви забули, що вдерлися до моїх володінь і скористалися дорогою, що її проклали мої підданці? Хіба ви тричі не потурбували своїми переслідуваннями моїх підданців у лісі й не збурили павуків своїм розрухом і галасом? Отож, після всіх завданих вами прикрощів я
