Гобіт, або Туди і звідти - Джон Рональд Руел Толкін
Зараз їм нічого не лишалося робити, як тільки тугіше затягнути пояси на схудлих животах, закинути за плечі порожні клунки та міхи і потрюхикати стежкою далі, не дуже й сподіваючись, що коли-небудь їм вдасться вибратися з лісу і що раніше їх не спіткає голодна смерть. Вони йшли цілий день, дуже повільно й утомлено, а Бомбур і далі репетував, що його ноги не несуть і що він хоче лягти і поспати.
— Не будеш ти спати! — відказували йому вони. — Хай тепер і твої ноги потрудяться, годі вже нам тебе нести.
Але він усе одно раптом відмовився ступити бодай крок уперед і повалився на землю.
— Ідіть далі, якщо вам так треба, — пробурмотів він. — А я збираюся тут заснути і надивитись на їжу хоч уві сні, якщо мені не вдасться здобути її якось інакше. Сподіваюся, що вже ніколи не прокинуся.
Саме тієї миті Балін, який був трохи попереду, вигукнув:
— Що то було? Здається, я бачив, як у лісі блимнуло світло.
Усі подивились у той бік, куди він вказував, і на чималенькій віддалі побачили в темряві ніби червоний вогник, потім поряд із ним ще і ще. Навіть Бомбур підхопився на ноги – і вони поспішили вперед, не дбаючи про те, що то могли бути тролі чи ґобліни. Світло блимало просто перед ними, ліворуч від стежки, – і, коли вони нарешті з ним порівнялися, стало зрозуміло, що то горіли поміж деревами смолоскипи та багаття, досить далеко від їхньої путі.
— Схоже на те, що мої сни збуваються, — прохекав Бомбур, відсапуючись позаду.
Він хотів кинутися просто в ліс, до вогнів. Але інші аж надто добре пам’ятали перестороги чарівника та Беорна.
— Кепський буде бенкет, якщо ми не повернемося звідти живі, — зауважив Торін.
— Але без бенкету ми так чи інак протягнемо недовго, — заперечив Бомбур, і Більбо в душі з ним погодився.
Усі довго сперечались і врешті вирішили вислати двох розвідників, котрі б підкралися до вогників і дізналися про все більше. Але ґноми не могли вирішити, кого послати: ніхто не палав бажанням загубитися й уже ніколи не побачити своїх друзів. Насамкінець, попри всі перестороги, їх помирив голод, бо Бомбур не переставав описувати різні смачні наїдки, які споживались у його сні на лісовому бенкеті, – тож вони зійшли зі стежки й усі разом заглибились у ліс.
Далеченько прорачкувавши, вони визирнули з-за стовбурів і побачили просіку, де землю було розрівняно. Там було повно народу – достоту ельфи, – всі в зеленому та брунатному вбранні, вони сиділи великим колом на пнях. Посередині горіло вогнище, а до дерев за спинами ельфів де-не-де було прикріплено смолоскипи. Але най-принаднішим у всьому видовищі було те, що вони їли, пили та весело сміялися.
Пахощі смаженого м’яса були такі чудові, що наші мандрівники, не гаючи часу на наради, всі як один підхопились і почали продиратися до кола бенкетарів із єдиною думкою – попросити чогось попоїсти. Але щойно перший із них ступив на просіку, як усі смолоскипи згасли, ніби за помахом чарівної палички. Хтось із ельфів копнув ногою багаття, воно шугнуло вгору снопом мерехтливих іскор і теж погасло. Вони залишились у безпросвітній темряві й не могли навіть намацати одне одного – принаймні певний час. Після панічних і марних блукань-у пітьмі, перечіпаючись через колоди, наштовхуючись на дерева і перегукуючись так голосно, що в лісі на багато миль довкола, напевно, попрокидалось усе живе, вони, врешті-решт, зуміли зібратися докупи і навпомацки перерахувати одне одного. На той час вони, звісно, зовсім забули, з якого боку від них стежка, й безнадійно заблукали, щонайменше до ранку.
Не лишалося нічого іншого, як тут же й заночувати, – вони навіть не наважилися пошукати на землі недоїдків, боячись знову погубитись. Але довго вони не пролежали – щойно Більбо задрімав, як Дорі, чия черга була вартувати, гучно прошепотів:
— Вогні з’явилися знов, і їх стало більше.
Усі аж підскочили. Справді, десь неподалік мерехтіли десятки вогників і цілком виразно чулися голоси та сміх. Ґноми і гобіт почали повільно підкрадатися до світла – вервечкою, тримаючись одне за одного ззаду. Коли вони були вже близько, Торін звелів:
— Цього разу – аніруш! Нікому й носа не показувати з криївки, доки я не звелю. Спершу я пошлю самого пана Торбина, щоб він побалакав із ними. Його вони не злякаються («А я їх?» – подумав Більбо) – і, принаймні я на це сподіваюся, не завдадуть йому шкоди.
Наблизившись до краю світляного кола, ґноми раптом виштовхнули поперед себе Більбо. Не встиг він надіти свій перстень, як опинився, мало не перечепившись, у сліпучому світлі вогнища та смолоскипів. Нічого доброго з цього не вийшло. Усі вогні знову згасли, і запанувала непроглядна пітьма.
Якщо їм і раніше було важко зібратися докупи, то цього разу все стало набагато гірше, бо вони ніяк не могли знайти гобіта. Щоразу, коли вони перераховували одне одного, в них виходило тільки тринадцять. Вони кричали, кличучи:
— Більбо Торбине! Гобіте! Гобіт ти капосний! Агов! Гобіте, хай тобі грець, де ти? — і таке інше, але відповіді не було.
Вони вже втратили будь-яку надію, коли Дорі наштовхнувся на Більбо – цілком випадково. В темряві ґном перечепився через, як він гадав, колоду і виявив, що то був гобіт, котрий скрутився калачиком і міцно спав. Довелося добряче його потермосити, щоб розбудити, а коли він прокинувся, це було йому зовсім не до вподоби.
— Мені снився такий приємний сон, — пробурчав він, — про те, ніби я саме смачно обідав.
— Ой лишенько! Він здурів, як Бомбур, — залементували ґноми. — Не розповідай нам про сни. Від снів про обіди не буває нічого доброго, і нам вони не сняться.
— Сни про їжу – це найкраще, що може для мене бути в цьому пропащому місці, — промимрив Більбо, вмощуючись біля ґномів і збираючись знову заснути і додивитися свій сон.
Але вогні й тоді з’явились у лісі не востаннє. Згодом, пізно вночі, Кілі – тепер він стояв на чатах – розбудив їх усіх знову, гукаючи:
— Неподалік аж палахкоче – певно, враз засвітилися сотні смолоскипів і чимало багать, ніби якимись чарами. І послухайте, як там співають і грають на арфах!
Трохи полежавши і
