Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой

Після цієї розмови я вимушено шукаю компанію і стараюся не залишатися на одному місці. Мене навіть намагаються витягнути на танцювальну площадку, але я чесно зізнаюся в нереальності такого розвитку подій. Красиво кружляти у парі — це не до мене. Красиво лежати на дивані й дивитися, як інші кружляють, — ось де кайф! 

— Не відмовте, будь ласка, — усміхається сейл, імені якого я не питаю, а він і не представляється. — Усього лише танець.

Спочатку мені ніяково, я відмовляюся, але трохи пізніше, вже переставляючи ноги так, як показує мій партнер, розумію: це справді всього лише танець. Ні натяків на парність, ні загравань, просто легкий інтерес як до потраплянки з іншого світу і ввічливе бажання показати цей світ, Виток, з хорошого боку. Він розповідає трохи про все, про якісь банальні речі — на кшталт як навчався і чим місцеві студенти займаються, куди їздять відпочивати, про те, що він захоплюється риболовлею, а ловлять тут не вудками, а невеличкими сачками. А я зі свого боку не проти щось своє додати. Тож на той час, як закінчується мелодія, ми залишаємось задоволені одне одним і танцем і готові спокійно розійтися.

— У вас чудова посмішка, — дарує мені комплімент хлопець і йде в той бік, де розмовляють ще кілька дівчат. 

А його місце майже одразу займає Кас. І все повторюється, тільки цього разу я ще й весело сміюся, бо він картинно з прихованим сміхом скаржиться на родичів, мовляв, у них з Еллі почуття, а батьки торочать про майбутнє, про глобальні плани, де молодим жити й коли онуки, а це дуже напружує молодят. Після Каса мою руку перехоплює наступний кавалер. Але танцюю не тільки я одна, інших потраплянок теж запрошують. Хтось відмовляється, хтось ні. 

— Руку прибрав! — цей крик такий моторошний, що музиканти збиваються, та й загалом ми всі завмираємо. 

Відверто кажучи, я здригаюся від неприязні. Досі все було так-сяк у якихось рамках — подумаєш, нахабний представник «золотої молоді» із дурнуватими забаганками в голові. Але зараз Дор виглядає так, ніби готовий вибухнути. Очі страшні, вирячені, рот відкритий, на обличчі тінь, за спиною клубочиться щось жахливе. Він робить крок, ще один…

— Сейле Доре! Дистанція! — кричить Лендос, але в голову Дора зараз навряд чи хоч щось пробивається. Його ламає внутрішнім тиском, з носа капає кров, здуваються вени на скронях і шиї, але він усе одно робить крок.

— Назад! Небезпечно! Вітальний зрив! — різні голоси сплітаються в один крик. Хтось тягне мене геть, подалі від Дора, навколо якого розповзаються помітні згустки — то морди чудовиськ, то просто спалахи, то темні щупальця. Повз мене біжать з несамовитим вереском люди, сейли прикривають відхід, орденці витягають жезли і щось чаклують, насичуючи повітря світлими смугами. Мене тягнуть за руку, але відірвати погляду від того, що відбувається, я не можу.

— Біжи, ідіотко! — це мені Арата, обличчя в неї бліде як крейда, а губи спотворені істеричним криком. — Це ж зрив! Чи залишайся як хочеш вмерти!..

До виходу із залу залишається всього кілька кроків, але моя увага прикута до того, що відбувається, — до сейла, в якому все менше залишається звичайного, людського тощо, але навряд чи йому самому від цього добре. Він страждає і мучиться, обличчя спотворюється, очі закочуються, шкіра вкривається моторошними плямами, перетворюючи молодого чоловіка на несвіжого зомбі. А оточуючі здатні тільки стримувати пориви дивної сили. Це виглядає жахливо, огидно і водночас привабливо. Нереально. Фантастично. На мить здається, що я занадто занурилася у вигадану історію, що дивлюся всього лише фільм у супер сучасному кінотеатрі із повним зануренням. От тільки настільки обдурити себе неможливо.

— Це небезпечно, Ольго, краще б вам і справді відійти, — на моє плече опускається велика долоня. Дотик як чарівний засіб руйнує мій незворушний стан. Я похитуюся, хапаюся за єдино можливу опору — іссейла, який стоїть поруч. Він стримано киває, допомагаючи мені не клюнути носом підлогу. — Утім, шкода від зриву є не тільки для людей, а й для сейлів. Зрив це дуже неприємний стан. Але не турбуйтесь, все буде добре. Усе під контролем. Тут мій домен усе-таки.

Таким чином він мене обнадіює і йде вперед. А далі... Наче самі стіни стискаються, саме повітря навколо Дора закручується, утворюючи кокон. Тіні й спалахи вже не такі явні, темні щупальця коротшають, не так швидко, як мені б хотілося, але світлішають, розпорошуються. Біля ніг Дора валиться на підлогу велика ящірка з крилами і пташиними ногами, химера майже не подає ознак життя, тільки язик мляво ворушиться. 

— Вона м-моя! — сипить Дор, а потім падає на коліна й щосили починає шкребти себе пальцями по обличчю та шиї, залишаючи криваві сліди. Морозко тієї ж миті опиняється поруч, обхоплює зап'ястя Дора і розводить його руки. Решту завершують орденці — за дві секунди потерпілий вже запакований у блискучий шар чогось — енергії, магії, не важливо. 

І все начебто добре, ніхто не постраждав, якщо не брати до уваги самого Дора. Щоправда, обличчя тих сейлів, хто залишився в залі, дуже напружені. У зал повертаються інші, Еллі обіймає мене тремтячою рукою. Але ніхто не готовий вимовити жодного слова, наче простір навколо нас усе ще наповнений чимось невидимим, що прослизне всередину, варто відкрити рота. І тому ще більш різким звучить нервовий голос Нітти:

— Хто-небудь бачив Арату?